— М-м-м! — застогнав Коарасіаба.
Шалений біль, змішаний з такою ж шаленою ненавистю, розсаджували йому груди. Він би вив, він би кричав, дряпав би під собою землю і з насолодою роздер би Данка на кусні, коли б тільки мав його тепер у своїх руках.
Тим часом Бенедіто, обмившись у ріці, виліз, одягнув свої обтріпані й полатані штанці і нерішучо став навпроти: не знав, чи не звелить старий іще чогось.
— Іди додому, Бенедіто, — наказав той. — Іди і нікому нічого не кажи. Чуєш?
— Так, Коарасіабо, — поспішно відповів Бенедіто.
Тоді забрав вудку, бляшанку з хробаками і кілька вже пійманих риб і, кивнувши Коарасіабі на прощання головою, побіг мерщій стежкою геть.
Коли муринчик скрився за закрутом доріжки, старий спробував встати, але відразу ж з тяжким стогоном знову опустився на землю. Його права нога, пошкоджена ще при падінні зі Скелі Невороття, тепер була цілком безвладна. Глянувши на неї, Коарасіаба побачив, що вона спухла і набрала зловіщого фіалкового кольору. І аж тепер він пригадав, що, падаючи з Бенедітом зі зламаним деревом, вдарився нижче коліна, після чого нога стала ніби неживою. Коарасіаба сидів і дивився тепер на неї, з такою ненавистю, як на найгіршого ворога. Що ж можна почати з такою дурною ногою? А діяти треба було негайно! Треба було зараз же здоганяти втікачів, щоб не стратити всього!..
Коарасіаба не боявся того, що хлопці скоро знайдуть скарб, але боявся, що вони можуть вдатися до когось по допомогу в шуканні і тоді... тоді... тоді... Коарасіаба вже навіть не пробував додумати, що було б тоді, лиш підліз до свого ціпка і попробував зіп’ятися на ноги при його допомозі. Це йому вдалося, але йти він не міг. Подумавши трохи, зліз з берега у воду і, не випускаючи палиці, попробував плисти. Так було краще, хоч від холодної води нога обізвалася лютим болем. Але Коарасіаба не зважав на це. Тримаючись більше берега і час-до-часу відштовхуючись від дна, посувався помалу вниз з течією до того місця, де припинялися човни.
Врешті доплив.
Обставини сприяли йому: коло причалів коливалися два прив’язані човни, а довкола не видно було ні одної живої душі. Сонце так пекло, що все живе у той час ховалося в захист тіни, або відпочивало по обіді.
Коарасіаба миттю вліз в один з човнів, стиснувши зуби від болю в нозі, відв’язав його і відштовхнувся веслом.
— Тепер я вам покажу, маландри, як вміє мститися Коарасіаба, — промимрив уголос. — О, тепер я вам покажу!..
Коли виплив на широкий водний простір, побачив, що з півночі на виднокрузі з’явилися тяжкі, сталево-сірі хмари...
На водах Парани
Данко сидів при стерні, а Арасі з усіх сил налягав на весла: видно було, що дійсно поспішав.
— Не тримай так дуже проти течії, — наказав Данкові. — Ми мусимо пристати до берега ген аж за тим виступом.
— Ов, то тоді нам тяжко буде вертатися назад! — зауважив Данко.
— А ти ж думав, як? Заробити сто крузейрів не так легко, хлопче...
На таке повчання Данко не мав що відповісти і тому змовчав. Але погляд його упав на поскладані у човні пакунки.
— Що це? — спитав здивовано. — Веземо фоґети й харчі?
— Здається, — вдав байдужого Арасі. — Ті ж кабоклі не вміють навіть доладу хліба спекти. А фоґети... Де ж ти бачив у кабокля[19] весілля без фоґетів?
Данко і на цей раз признав слушність своєму товаришу і більше не розпитував.
Допливали вже до середини ріки, коли несподівано з-за одного з островів виплив їм назустріч другий човен.
— О, Полон з батьком їдуть до Санто Антоніо, — сказав Данко, пізнавши чоловіків у човні.
— Де?! — немов уколений обернувся назад Арасі, що сидів спиною до зустрічного човна. — О, чорт!
— Та чого ж ти лаєшся?! — здивувався Данко.
— Бо не люблю з тими людьми зустрічатися. Всі кажуть, що зустріч з Адемаром і його родиною не віщує нічого доброго.
— Я того ще не чув.
— Але я чув і знаю!
— Дурниці! Як ти можеш в таке вірити?
— Вірити — не вірити, але ти пускай стерно, бо я хочу їх обминути... — із тими словами Арасі почав загребати лівим веслом, скеровуючи човен вниз по течії.
Данкові це все видалося смішним і глупим, але він не сперечався, бо знав, що Арасі, як і всі мешканці Санто Антоніо, є дуже забобонний, і сперечатися на ту тему — значило тільки тратити час.
Але човни все ж таки порівнялися, хоч і на певній віддалі. Молодий Полон пізнав Данка і привітався:
— Ти куди, Данку?
Данко, замість відповіди, показав рукою на протилежний беріг.