Це все відбувалося тоді, коли Коарасіабу й Арасі скидали зі Скелі Невороття, а Іботіра хоробро билася перед печерою з цілою навалою ботокудів.
Нарешті, коли її піймали на аркан і разом з дитиною привели до Убіражари, той сказав:
— Віднині ти, Квітко, будеш моєю четвертою жінкою.
В Іботіри лихо засвітилися очі, й вона плюнула на Убіражару.
— Віднині, ботокуде, ти не маєш страшнішого для себе ворога, як я! Затям!..
— Брат твого чоловіка забитий, і тепер я маю право на тебе!
— Мав би його, коли б на те була моя воля. Але я не хочу!
— Захочеш! Мусиш захотіти! Я тебе не питаю!..
— Нехай лише мене розв’яжуть — тоді побачиш, чи можна мене не питати!..
— Квітко! — крикнув Убіражара, зриваючись на ноги і стискаючи кулаки. — Або ти зараз же підеш до моєї оки, або я накажу розбити голову твоїй дитині!..
Маленький Коема, ніби почувши, що рішається його доля, голосно заплакав. Іботіра здригнулася і спустила свою гордо підняту досі голову: вона не могла жертвувати сином. Не тому, що вважала смерть чимсь таким страшним, а тому, що Коема був тепер останнім пагінцем Соняшної Династії.
— Віддайте мені дитину, — голосом переможеної похмуро обізвалася вона.
— Розв’яжіть її й віддайте їй дитину! — наказав Убіражара і звертаючись до Іботіри, додав: — Іди до своєї оки і приготуй мені їду!
— Моя ока згоріла, а їди ми вже не маємо давно. Ти ж знаєш, що тепер голод...
— Тепер нема голоду, — засміявся Убіражара і показав рукою на трупи і ранених, що лежали довкола. — Тепер не буде голоду... Але ти напевне маєш якийсь напій. Я чув, що ніхто не вміє робити кращих напоїв, як Квітка...
Якийсь страшний вогник блиснув у глибині Іботіриних очей, але зараз же погас.
— Так, — відповіла тихо, — я маю ще трохи старого кажю-ї[46].
Це була правда, що Іботіра мала трохи напою з кажю[47], прихованого на всякий випадок в бочівці під землею, як була правда і те, що ніхто з жінок племени не вмів приготовити кращих напоїв, як Іботіра. Вона знала якісь особливі секрети, і в неї однаково добре виходили кажю-ї з овочів кажю, як і з крохмалистих коренів айпі, чи з овочів женіпапо, чи то з бананів. Але рівно ж доброю майстерницею була Іботіра у виготовленню ліків і отрут, а того, власне, Убіражара ще не знав.
— Ну, йди, — наказав Іботірі, — принось кажю-ї, а ми зараз приготуємо їжу...
Іботіра притиснула до себе дитину і побігла до того місця, де стояла недавно її ока. З обридженням і ненавистю зиркала вона на втішених ботокудів, що шматували вбитих, добивали ранених і розкладали вогнище, готуючись до бенкету.
Розгрібши гарячий попіл, Іботіра почала копати в одному місці яму, скоро видобула з неї невеличку дерев’яну бочівку і виставила її нагору. Потім видобула з ями ще дві тикви з засушених гарбузів і, відіткавши одну з них, скоро вилляла з неї щось до бочівки з женіпа-ї, а порожню тикву кинула далеко в тліючий жар. На тому місці відразу схопився чорний димок і з вітром поплив до ріки. В його смугу попала худа, кошлата собака, заскавчала і відразу перекинулася на землю. Іботіра тільки посміхнулася, зручним і сильним рухом поставила бочівку на плече і спішним кроком пішла до Убіражари. Там поставила бочівку на землю і, не промовивши ні слова, вернулася до дитини, котру лишила оподалік під корчем.
Індіянський звичай не велить жінкам їсти спільно на бенкетах з мужами. Вони доїдають тільки рештки, які лишаються по бенкетах чоловіків. Отож, нікому в голову не прийшло затримати Іботіру, хоч вона тепер вважалася дружиною морубішаби.
Ґваянці, збившись, як вівці, в купу, тільки розгублено приглядалися до того, що діялося довкола, і в їхніх очах малювався жах. Перший переляк минув, вони вже отямилися, вони вже бачили наслідки своєї глупоти й розсварености, але не знали, що треба робити. Звиклі до того, що племенем рядить морубішаба Соняшної Династії, вони почували себе тепер обезголовленими. Не бракувало їм тепер відваги й сили, але бракувало головного — проводу. — Бракувало вождя зі знаком сонця на грудях. Коли б так несподівано з’явився Коарасіаба, чи Ґварасе і крикнув: «Бийте!» — вони б били. Ох, як вони тепер били б тих ботокудів!.. Напевне ні один не вийшов би звідси живим, дарма, що їх було втроє більше, дарма, що їхній морубішаба мав зі собою небесний вогонь!.. Але вся річ в тому, що не було кому того чарівного слова крикнути. Навіть звільнений Ітапіра нічого не сказав, тільки подивився на збиту юрбу з виразом скрайнього гніву й призирства і пошкандибав до печери, де недавно билася Іботіра.
Піяґи ніхто не наважився зачіпати — ні свої, ні ботокуди — і він незабаром зник в темному отворі скали.
46
Кажю-ї — хмільні індіянські напої, виготовлені з кажю, називаються кажю-ї, з айпі — айпі-ї, з пакова (бананів) — пакова-ї. Айпі і мандьока — цілком подібні між собою крохмалисті грубі коріння, що досягають інколи півметра довжини. Айпі й мандьока — дуже важливі елементи харчування в Бразилії. їх їдять вареними, а також виготовляють з них крупки, подібні до манних («ґрисіку»), які називаються «фаріння де мандьока». Розсаджуються з молодих пагінців, або зі старих стебел, що їх зберігається в сухому, темному місці. На весні ці стебла ріжуть на куснички приблизно 10 см. довжини і садять. Айпі й мандьока — дволітні рослини.
47
Кажю — це кеш’ю або індійський горіх, батьківщиною котрого є саме Бразилія. М’язиста плодоніжка його плоду (що та плодоніжка розростається у формі груші) вживається в їжу як у сирому вигляді, так і перероблена на варення, компот, желе, соус тощо, а також алкогольні напої.