Над натовпом вибухли крики обурення й переляку, й Арасі, мусів вичекати довгу хвилину щоб продовжувати наново.
— Але Тупан не хотів дати мені загинути, — плів він далі, пригадуючи собі підслухане оповідання діда, — він схопив мене, коли я падав зі скелі, й підніс високо-високо — аж на Блакитні Гори. А там сказав: «Я не допущу, щоб загинув останній нащадок Династії Сонця!»
Наївні індіяни здивовано перезирались між собою, і постать Арасі росла в їхніх очах з кожним його словом, наповняючи їхні серця подивом і пошаною.
— Мені було дуже добре на Блакитних Горах, — продовжував Арасі, — я нічим не журився, мав багато їжі й жив разом з душами свого батька, діда й всіх-всіх ґваянців, що загинули раніше. І я не хотів би нізащо звідти нікуди йти. Але одного разу призвав мене Тупан і сказав: «Слухай, Світанку, ти вже дорослий і мусиш вернутися назад на землю. Там є ще ґваянське плем’я, що ним рядить молодий Пальма. Він скоро помре, бо його на полюванні поранить тигр. Тепер ти йди і займай його місце»... Я дуже злякався й відмовився. Я казав Тупанові, що не вмію так добре полювати на землі й ніколи не воював з іншими племенами, тому ґваянці напевне мене не схотять мати своїм морубішабою. Але Тупан загнівався і закричав: «Ніхто не сміє зміняти того, що я накажу! Коли тільки ґваянці відмовляться тебе вибрати своїм вождем — я їх винищу голодом і пошестями до ноги! Хай вчать тебе всього того, що потрібно! Там є мудрий старий Інає, там є хоробрий Тамандуа і багато інших. Вони тобі допоможуть. Дивись, старий Інає вже давно шукає за тобою з чотирма молодими хлопцями»... Я подивився з Блакитних Гір і справді побачив Інає, Журіті, Моєму, Аракеня й Асіра. «Скачи!» — наказав Тупан. Але я злякався, що заб’юся, бо з Блакитних Гір до землі було дуже високо. І я втік. Та від Тупана не можна сховатися: він скоро знайшов мене під великим деревом і вхопив за шию. Я спробував ще раз видертися, але тим самим тільки дуже загнівав Тупана. Він вхопив мене за волосся, копнув ногою і з усієї сили пошпурив униз... Ох, то було дуже страшно, і я напевне був би забився, коли б не потрапив у болото!.. Тут мене й знайшли Інає з хлопцями. Далі ви вже знаєте все... Але є ще одна таємниця, котру мені довірив Тупан і котру я можу сказати тільки в колі старших мужів племени й піяґ. Більше не маю нічого говорити...
Арасі сів.
Його оповідання було таке надзвичайне, що всі просто поніміли з дива і не могли промовити ні слова.
Перший обізвався Асір, котрий чомусь від самого початку не злюбив молодого чужинця і навіть після всього, що той оповів, не відчував до нього ніякої пошани, як також не пройнявся ані трохи загальним настроєм.
— І ти хочеш бути нашим морубішабою? — спитав він зухвало.
— Ні, — відповів Арасі, — не хочу! Найкраще буде, коли ви виберете собі когось іншого, а ваші піяґи скажуть Тупанові, що плем’я мене не бажає...
Піяґи відразу запротестували:.
— Асір є занадто непочитальний, і його треба вже раз провчити!..
— Ми не сміємо так говорити Тупанові!..
— Він нас покарає!..
— Волі Тупана ніхто не сміє переступити!..
— Морубішабою буде нащадок Соняшної Династії!..
На окарі піднявся гучний однозгідний крик — і по кількох хвилинах Арасі вже сидів на почесному місці з ознаками своєї влади: в руках він тримав майстерне арауе, а на його голові під подувами вітру коливалися барвисті пір’їни розкішного акванґапе.
— Тепер слухайте моїх наказів, — важно промовив Арасі: — я мушу, як лишень одужаю, вибратися у подорож. На моєму місці залишиться Жакватіріка, і ви слухайте його так, як би слухали мене. Тамандуа вибере вісім найсильніших і найвідважніших мужів і піде зі мною. Куди ми підемо — про це скажу на раді піяґ.
Цю несподівану заяву зустріло загальне невдоволення:
— Ми хотіли виповісти війну ґваїкурусам!.. Вони вже нам давно надокучають!..
— Так, вони нас постійно кривдять, і ми не можемо їх перемогти, бо їх є багато родів, а нас — один!..
— Але тепер, коли ти, соняшний морубішабо, будеш з нами, — ми їх напевне розіб’ємо!..
— Правда, правда!.. Веди нас спочатку на ґваїкурусів, а потім підеш, куди тобі треба!..
— Ні! — рішучо заявив Арасі. — Коли ви хочете розбити ґваїкурусів й інші ворожі племена — мусите зачекати, поки ми вернемося. Тоді ми будемо мати таку силу, що перед нами ніхто не встоїть!..
На кінець наради Арасі сказав:
— І ще пам’ятайте, ґваянці, що білі напевне будуть мене шукати. Вони схотять мене забрати від вас...
Ґваянці відразу наїжилися й обурилися: