— Ми нікому тебе не дамо!..
— Ми поб’ємо всіх, хто схоче тебе від нас забрати, Світанку!..
— Ми погинемо до останнього в твоїй обороні!..
Арасі вдоволено посміхався: як-не-як, а тепер він мав сильну оборону.
Аж ось серед натовпу заворушилося і почулися оклики: «Розступіться! Розступіться!..»
Новий морубішаба здивовано подивився в той бік, звідки чулися окрики і побачив, що Жакватіріка веде яких десять молодих дівчат, яких потім поставив у ряд.
— Морубішабо, — звернувся він шанобливо до Арасі, — ось тут перед тобою найкращі дівчата племени. Вибери собі за жінку ту, котра тобі найбільше подобається.
Арасі скоса зиркнув на дівчат і ледве подавив у собі зітхання. Всі вони у порівнянні до Консуели видались йому страшно бридкими і незґрабнимй. До того ж Арасі, привикши жити серед цілком інших людей, просто не розумів, як можна тих дикунок відрізнити одну від другої. Вони всі були нагі, всі однаково смагляві, всі мали однаково білі зуби, всі були однаково пострижені. Хіба що одна мала сережки з переселених через вуха грубих костей, друга — з сучків дерева, третя — з китички пір’я. Ні, дівчата, хоч їх і вважали найкращими в племени, новому морубішабі цілком не подобалися. Але він не наважився, звичайно, того сказати вголос.
— Гарні ваші дівчата, Жакватіріко, — сказав Арасі. — Я неодмінно виберу собі котрусь із них, але тільки тоді, коли повернуся з подорожі. Тепер же хай піяґи й старші мужі.зберуться окремо. Я маю з ними говорити.
Про що було говорено на секретній нараді — ніхто не знав. Тільки всі прийшли до переконання, що дивний той новий морубішаба, дивні його накази і дивна його поведінка. І надарма сердився та бурчав Асір, переконуючи, всіх, що такий вибір принесе лихо для племени, — його ніхто не слухав. Навпаки, всі були вдоволені новим вождем. Піяґи та старі мужі відразу стали по його боці, бо він пошанував їхню мудрість і старість. Жакватіріка й Тамандуа були навіть горді, що Арасі виявив до них таке довір’я й одного поставив своїм заступником, а другого брав зі собою в якусь таємничу подорож. Молоді хлопці старалися зискати його довір’я і попасти до тих шістьох вибранців, яких мав визначити Тамандуа, а дівчата заскакували його прихильности в надії стати дружиною морубішаби Соняшної Династії.
Незабаром Арасі, Тамандуа і група надійних вояків вибралася у таємничу подорож. Індіяни висипали зі своїх ок, махали на прощання руками і бажали щасливого повороту, не підозріваючи, звичайно, того, що молодий морубішаба зовсім не збирається вертатися і думає виключно над тим, яким би це способом позбутися небажаних опікунів, коли тільки скарби опиняться в його руках.
А через два дні після того прощання збулося й те, що припускав Арасі: до оселі зблизилися білі. Вони прийшли під проводом якогось бороданя, який, видно, не вперше зустрічався з індіянами, бо знав їхні звичаї і вмів сяк-так калічити по-індіянськи. Старий бородань назвав себе Зенобієм — приятелем індіян і заявив, що прийшов зі своїми товаришами в мирних цілях.
Раніше ґваянці гостинно зустрічали білих в оселі. Вибігали до них з криками радости, запрошували до своїх вогнищ, частували їдою та напоями, а потім обмінювалися подарунками. Та на цей раз сталося інакше: побачивши білих, індіяни заметушилися, жінки й діти поховалися в оках, а мужі кинулися до зброї.
Гості, помітивши це, також не дуже спішилися наближатися до оселі, навпаки, поховалися за каміннями, стовбурами дерев і корчами, і вже зі схованок завели переговори при посередництві того самого бороданя. Зі свого боку ґваянці виставили Інає, як наймудрішого і найстаршого мужа племени, а самі стали, збившись густою, як мур лавою, з луками і списами напоготові, насторожені й похмурі..
Розмова була коротка:
— Ми хочемо говорити з вашим морубішабою! — крикнув схований за деревом бородань.
— Для чого вам наш морубішаба? — непривітно спитав Інає.
— Ми шукаємо одного юнака, що впав з гори недалеко тут. Чи з вас ніхто його не бачив? Слід веде до вашої оселі.
— Що хочете з тим юнаком зробити?
— Мусимо забрати його з собою.
— Чуєте, мужі ґваянські?! — підскочив Інає і затрясся від обурення. — Молодий мбрубішаба сказав правду, що білі пси шукатимуть його! Бийте їх!!!
Індіяни не чекали повторення наказу і сипнули таким густим градом стріл і списів, що серед невидимих ворогів відразу закричало кілька поранених. У відповідь білі загримали зі своїх вогнених палиць і закричали щось на незрозумілій мові. Але ґваянці вже бачили не раз ті «вогнені палиці», що вбивають на велику віддаль, і не дуже то їх боялись. Вони тільки попадали на землю, збираючись піти в наступ, і напевне не випустили б живим нікого з непроханих гостей, коли б не сталося чогось страшного і незрозумілого: коло напасників раптом щось почало шипіти й вибухати, а вслід за тим задиміло. Задиміло так страшно, ніби загорівся цілий праліс, хоч вогню ніде не було видно. Вітер тягнув у сторону оселі, й за хвилину наступила така темінь, що не можна було побачити власної руки.