Ґваянці, перелякані на смерть невиданим чудом, заляментували й кинулися врозтіч. Дехто тільки вспів зауважити, як в останній секунді з-поза димової заслони впало плавним гадючим стрибком лассо, захопило у свій зашморг старого Інає і потягло геть. На поміч йому зважився кинутися одинокий Асір, але й той зараз же пропав, розчинившись у густих клубах диму. Тільки з мряки донісся його звірячий від розпуки рев:
— Пу-у-у-стіть!.. Пу-у-у-стіть Самотнього!!! Я вам скажу все!.. Той юнак є тепер нашим морубішабою!.. Він пішов...
— Асіре, замовчи!!! Уб’ю!.. — увірвав цей крик грізний голос Самотнього.
І після того стихло...
А ґваянці з жахом помітили, що у них починають литися сльози, нестерпно вертить в носах, і всіх напала така страшна пчихавка, від якої, здавалося, аж дерева тряслися.
Всі були переконані, що наступив кінець. Але ні. По якомусь часі вітер розвіяв дим, пчихавка минула, а всі лишилися живими. Навіть поранених не було. Тільки Інае та Асір пропали разом з напасниками. Треба би було пускатися в погоню. Та після того всього, що побачили й пережили ґваянці, ніхто про погоню не важився навіть думати. Сам хоробрий Жакватіріка сидів ні живий, ні мертвий у своїй оці і не міг промовити ні слова від переляку.
Надзвичайний день
А Данко блукав далі. Всі дні були так подібні між собою, що він почав губити їм рахунок. Ранком вставав, стомлений, вмивався, молився, їв свій убогий сніданок, збирав у кошичок жар і вирушав далі. Вдень старався піймати рибу, котрої на його щастя, було повно в річках та озерцях, пік її на камінцях і їв. Ловив гадюк, полохав іноді ант чи бистроногих сарн, вночі чув виття хижих звірів, а серед дня не бачив їх тільки тому, що все тримався відкритих місць. Нераз він потрапляв на власні сліди і на холодний попіл власних вогнищ, нераз йому видавалося, що вже знаходить дорогу назад, але завжди розчаровувався, бо пізніше виходив на зовсім незнайомі місця.
Фрузя його не покидала. Вона скоро забула про свою дитину і, видимо, не почувала до хлопця ніякої ворожнечі. На ніч вона десь зникала, але, як тільки хлопець ранком прокидався і гукав: «Фрузя!» — мавпа завжди з’являлася десь поблизу і, перше всього, на привітання показувала йому язика. Інколи вона злазила з дерев, підходила зовсім близько і сідала майже поруч, з великою цікавістю придивляючись до того, що він робить. Та досить було Данкові простягнути руку, як Фрузя з вереском відскакувала геть, спиналася притьмом на якесь дерево і звідтам показувала язика, або робила різні фокуси й ґримаси, ніби дражнилася.
А все ж Данко був радий навіть і такому дивному товариству та всіми способами старався приручити мавпу до себе зовсім. І, як йому видавалося, мав у тому напрямі помітний поступ.
Третього дня, коли рахувати від випадку з мавпеням, прокинувшись ранком, Данко зі здивовання помітив щось таке, на що напередодні вечором не звернув зовсім уваги: на досить великій плоскорівні, серед якої він був вибрав місце на нічліг, рівними рядами здіймалися більші й менші випуклини, порослі, як і вся долина, зеленим килимом пирію. Данко пройшовся сюди й туди поміж ними й переконався, що ці горбки — не примха природи, але витвір людських рук. Вся рівнина рясніла тими дивними купами, розкиненими симетрично, як велика зелена шахівниця.
Данко довго дивувався і нарешті зрозумів, що він опинився на місці старовинної оселі, яка в давнину належала до єзуїтської провінції.
Таких забутих руїн є кілька на західньому побережжі Парани, а багато з них уже поглинув бразилійський праліс. Не дивно: збудовані не з каміння й вапна, а виключно з дерева й глини, такі оселі дуже скоро піддалися впливам клімату й часу та безслідно зникли з лиця землі.
Данко пригадав собі записки інженера Андре Ребоусаса, котрий в 1875 р. зробив подорож по ріці Парана до водоспадів Сете Кедас і по дорозі також зустрінув такі руїни. Андре Ребоусас був дуже вражений їхнім виглядом і у своєму щоденнику записав таке: «Чи дійсно можливо, щоб місцевості, які мали видатні людські оселі, де процвітали торгівля, хліборобство й цивілізація, що мали добру наземну й водну комунікацію, тепер обернулися в пристановища, дикунів і хижих звірів та стали цілковито невідомими?..»