Онса, ніби відчуваючи небезпеку, стала обережнішою. Вона припадала в ямах і під захистами грубих стовбурів, але потім робила великі стрибки і знову припадала до землі.
Серце у хлопця колотилося так, що аж груди ходили ходором, але при тому думка працювала ясно, а кожний мускул стверд і набрав сталевої пружности. Данко погодився з тим, що загине, але знав також, що не схибить і що його смерть буде ягуарові багато коштувати. Тому не квапився і давав можливість хижакові підступити зовсім близько. Стояв нерухомо, як стовп, і вже бачив хижий блиск страшних очей, чув зловісне муркотіння. Онса була всього в кільканадцяти кроках і готувалася до останнього стрибка. Однак, щось непокоїло її. Рвучи гострими кігтями під собою землю, вона одночасно нюшила повітря і пряла вухами. Данко зауважував це, але не розпорошував своєї уваги і всю її скерував не на поведінці, а на самому хижакові. Він бо знав, що онса все одно скочить і що він має в розпорядимості тільки один однісенький рух — удар списом. Моменту тратити не можна!
І ось цей момент наступив. Він був коротший від пострілу, але Данко його не прозівав. Коли тільки онса відділилася від землі в останньому стрибку —- Данко зробив сильний випад і, вложивши всю свою міць в руку, вдарив списом...
Сила зустрічного удару була страшна, і спис, увійшовши в тіло хижака під шиєю, пробив його наскрізь і виліз десь під лопаткою, а гнучке деревище тільки крякнуло, але не зломалося.
Та все ж удар не був смертельним і роз’юшив звіря до божевілля. Майже невловимим для ока рухом онса вишарпнула списа і строщила його, як сірник, а тоді знову припала до землі, готуючись до стрибка. Дія в Данка попередила думку, і, перше, ніж усвідомив собі, що робить, він зірвав кошичок з жаром, який висів у нього на шнурку через плече, і кинув його просто на голову звіреві. Жарини заясніли на чистому повітрі, віялом розсипались перед хижаком, а порожній кошичок, підстрибуючи по нерівній землі, покотився вниз. Онса рикнула, замурчала і стала подаватися назад.
Та Данко знав, що боротьбі не кінець. Знав, що онса скоро опам’ятається і піде знову на приступ, а тим часом він уже не мав чим боронитися.
І хлопець, хрестячись та молячись впівголос, пильно стежив за своїм ворогом та готувався до своєї останньої хвилини.
А онса все відступала й відступала, спустивши до землі квадратову голову, поки раптом не кинулась і обернулася до Данка хвостом. І тут хлопець побачив щось зовсім несподіване: за онсою стояла на задніх лапах тамандуа, широко розкривши обійми передніх лап.
Це сумирне і гарне на вигляд сотворіння вважається найсильнішим з усіх звірів бразильського пралісу і одиноке вступає в боротьбу з онсою. Тамандуа — порода мурахоїдів, розмірів великого пса. Воно має маленьку пропорційну до всього тіла голову, вкрите темною, довгою і м’якою шерстю, з гостренькою мордочкою і навіть беззубе. Годується тим, що розриває мурашники і виловлює лялечок на свій довгий язик. Тамандуа ніколи не нападає, лише борониться, але її оборона майже завжди кінчається перемогою, і тому лісні мешканці рідко коли важаться зачіпати того дивного звіря. І напевне, коли б онса не була роз’юшена попередньою боротьбою і раною, вона б також обминула тамандуа. Але тепер жадоба помсти її осліпила. Забувши про Данка, ягуар кинувся на ні в чому неповинного звіря і відразу вгородив свої зуби й пазурі в його тіло. Тамандуа ані не здригнулася, тільки замкнула на спині онси свої залізні обійми і у відплату вгородила свої довгі пазурі в хребет напасника. Сила тих обіймів була така страшна, що Данко відразу почув хряскіт ламаних ребер і болісний смертельний рик яґуара. Шкіра тріснула на його хребті, а з широкої рани бухнула червона кров. Онса заричала ще пронизливіше і почала шарпатися, стараючись звільнитися з лап тамандуа. Але вже було запізно: тамандуа нікого не випускає живим зі своїх обіймів, навіть коли гине сама. Так було і на цей раз. Не минуло й двох хвилин, як обидва звірі — онса з роздертим тілом, а тамандуа з перегризеним горлом — лежали і здригалися в останніх судорогах.
Данко аж тепер зауважив, що очі його заливає піт, а волосся й одежа стали цілком мокрі, ніби не онса, а сам він потрапив в обійми тамандуа. Він обтер залишками рукава мокре лице, зітхнув і перехрестився.
— Ну, Данку, ти ще раз врятувався! — сказав з полегшею. — Щастить тобі ще більше, як тому Колобкові...
Однак, перемога коштувала занадто дорого: Данко позбувся списа разом з ножиком, і — головне — позбувся вогню.
— Що ж я робитиму тепер? — спитав невідомо кого. — Адже за яких чверть години западе ніч, а я не маю ні пристановища ні вогню... Ні, мабуть таки мені доведеться пропасти... Хіба ще спробувати залізти в ту шкалубину, що напевне служила житлом покійній онсі?.. Завтра побачимо... Ах, який же я втомлений і голодний!..