Дійсно, ще за весь час своєї мандрівки не був такий голодний, як тепер. Та що було робити? Не пускатися ж в ліс по овочі проти ночі!..
Данко знову зітхнув, але на цей раз від огірчення, і обережно поліз в шкалубину гори. В темноті нічого не бачив, тільки намацав під собою досить грубу й м’яку підстилку та, не роздумуючи довго, розлігся на ній.
— А де ж Фрузя? — прийшло йому несподіване питання до голови.
Через ту онсу він зовсім забув про мавпу і навіть не помітив, коли й куди вона поділася.
— Фрузя! Фрузя! — закричав Данко, висуваючись з печери.
Довкола було тихо й темно.
Хлопець послухав трохи і махнув рукою. Нема! Щезла десь і Фрузя.
З порожнім шлунком повалився він на дно печери. і відразу заснув, як убитий.
Снилося йому щось дивне й радісне:
Він опинився на широкій рівнині й побачив схід сонця. Це його страшенно втішило. Адже він уже довгий час шукає шляху на схід, і все йому перешкоджають гори й ліс. А тут раптом — вільна й рівна долина!.. Данко поступився бігти чимдуж по тій долині, але зірвався такий страшний вітер, що він ні кроку не міг посунутися наперед. Виснажувався, виснажувався і все тупав ногами на тому самому місці. І тут несподівано з’явилася мати. Данко не бачив її виразно, але відчув непомильно, що це — його мама. Вона взяла його за руку й обернула в протилежний бік.
— Ти не туди біжиш, синочку, — лагідно промовила вона. — Твоя дорога стелиться на захід, а не на схід.
— Але ж, мамусю, — протестував хлопець, — Санто Антоніо на сході, а не на заході!..
— То нічого, — відповіла мати. — Бачиш, тобі на схід не вийти: вітер тебе не пустить. А, подивись, як легко йти на захід!..
Справді тепер іти було легко й приємно.
Данко притулив ніжну материну руку до свого обличчя і почав скаржитися:
— Ах, матусю, я так втомився!.. Я напевне загину тут сам, коли ти підеш від мене!.. — і він підняв уперше очі на маму.
Мати сумно й ніжно посміхнулася.
— Ти б уже загинув, синочку, коли б я тебе не оберігала... Пам’ятаєш, як я сказала перед смертю, що буду чувати над тобою в найтяжчі хвилини твого життя?..
— Пам’ятаю, матусю... Ось — твоє благословенство. Я не розстаюся з ним...
— А я не розстаюся з тобою, Даночку, і не покину тебе. Будь мужнім!..
Данко хотів ще щось сказати, але материна рука раптом ніби розтопилася і щезла з його долоні. Він крикнув і прокинувся.
В печеру заглядав тьмяний ранок. В його скупому світлі Данко побачив біля своїх ніг якийсь дивний клубок і здригнувся, отрясаючись остаточно від враження сну. А клубок тим часом підняв голову, і Данко пізнав у ньому... Фрузю.
— Фрузя, Фрузечка!.. — розчулено заговорив хлопець і обережно торкнувся мавпиної голови.
Фрузя також здригнулася, але вже не відскочила і не втікала, як це робила раніше, і тільки за звичкою показала Данкові язика.
Хлопець встав на ноги і вдарився головою об якийсь дивний предмет, що звисав, зачеплений за корінь і гойдався. Поглянувши вгору, Данко онімів з дива: над ним висів наплічник. Наплічник з сірого мішка, що його брав зі собою тато до ліса, а в останній день перебування в Санто Антоніо вкрав Арасі! Як він сюди потрапив? Де подівся Арасі, чи той інший хтось, хто цього наплічника тут лишив?
Данко вискочив з печери і почав уважно оглядати ґрунт, але нічого особливого не помітивши, вернувся до печери й зняв мішка. Коли розкрив його — не міг здержати радісного окрику: в наплічнику знайшов зміну білизни, казанок, шнурки і — найголовніше — сіль і фоґети! Отже, тепер мав і вогонь і неабияку зброю проти звірів!
Данко танцював з радости і вигукував:
— Фрузю, Фрузю! Ти бачиш, які ми тепер багаті?!.
Чи розуміла Фрузя, чи ні — інша справа, але, побачивши, що її приятель підскакує з радости, негайно почала й собі скакати та наслідувати всі Данкові рухи. При чому, звичайно, скакала вище й зґрабніше від хлопця, так що той врешті засоромився і стримався від бурхливих виявів надмірної втіхи.
Встромивши до кишені кілька буска-пе та пару більших фоґетів, Данко поскладав усю решту до наплічника, вдягнув його на спину і вийшов з печери. Потім пригадав собі свого ножика, що загинув разом зі списом, і вирішив його пошукати. Ще з певним острахом і недовір’ям підійшов він до мертвих тіл тамандуа й онси, до половини обгризених за ніч мурахами, і став шукати. Та не знайшов нічого, крім уламків деревища від списа, і це його трохи засмутило. Все ж ніж, хоч і кишеньковий, має велику вартість в лісі, і без нього трудно обійтися. Але треба було і з тим погодитися.