— Ну-ну, що значить «ледве, чи витримаю»? Мусите витримати.
— Сумно мені, докторе... Коли б хоч чим голову зайняти, щоб не думати...
— Читайте щось.
— Не можу читати. Нічого мене не цікавить... От тільки, коли говорю з людьми, то якось трохи забуваю про своє нещастя. Але, на жаль, рідко хто до мене заглядає. Все сам і сам... Що нового поза цими стінами? — спитав під кінець, щоб затримати доктора.
— Та от тепер знову повно розмов і здогадок... Був у вас Шав’єр?
— Був.
— Ну, от бачите, всі ламали собі голови над тим, де подівся той другий розбишака, а виходить, що Зенобіо загнав його у пропасть.
— Кого загнав? — здивувався Сокіл.
— Та кого ж — Рижу Корву, звичайно. Вам, хіба Шав’єр не казав?
— Ні, — відповів Сокіл і помітно занепокоївся.
Лікар побачив, що сказав забагато і розгублено потер собі чоло.
— Ет, дурниці! — вимовив з досадою. — Я також піддався загальним настроям і повторюю вам різні плітки. Ви ліпше лежіть і ні про що таке не думайте, а я собі піду...
— Ні, ні, докторе, не йдіть! — вхопив його за руку Сокіл. — Скажіть мені докладно, як воно було? Зенобіо говорив в Шав’єром?
— Говорив.
— А з отцем Вісенте?
— Також говорив. Але чому вас це так непокоїть? Нічого ж поганого не сталося. Шав’єр уже вислав з Зенобієм людей на місце випадку.
— Кажете, що загнав у пропасть... Коли це було?
— Та ви заспокойтеся, друже!..
— Я питаю вас, коли це було? — наполегливо повторив Сокіл і видивився на доктора переляканими очима.
— Коли не помиляюся, то двадцять дев’ятого червня. Але навіщо вам це знати?
— Що?! Двадцять дев’ятого червня?! — зірвався з ліжка Сокіл. — Де Шав’єр? Де той Зенобіо? Я мушу їх бачити!
— Сеу Іване, не будьте дитиною!.. Шав’єр від’їхав моторовим човном на Ґваїру, а Зенобіо досі вже по тому боці Парани. Лягайте й лежіть.
— Лежати?! Та ви смієтеся, докторе, чи що?! — і Сокіл почав тремтячими руками натягати на себе одежу.
Лікар, злий на свою необережність, цілком розгубився і покликав на поміч отця Вісенте.
Схвильований до крайности Сокіл цілком втратив здібність логічно думати й аналізувати випадки. Він тепер весь був перейнятий тільки двома фактами: самою датою і мовчанкою, що нею обійшли приїзд і зізнання Зенобія Шав’єр і отець Вісенте.
— Двадцять дев’яте червня... Двадцять дев’яте червня... — крутилося у нього в голові, й вслід за тим виступав у пам’яті кривавий запис, зроблений у старому євангелії:
«Тут в ніч з 28 на 29 червня загинув Данко Сокіл»...
— Що таке? Що сталося? — спитав стурбований священик, ставши на порозі.
— Отче, — сказав доктор, — будь ласка, дайте панові Іванові ґарденал[53].
— Так, так, — їдко зауважив Сокіл, зашнуровуючи черевики, — заспокойте мені нерви, щоб я міг подробиці про смерть сина сприйняти з бразилійською пасієнсією[54]!..
— Які подробиці?! — щиро здивувався падре Вісенте.
— Отче! — крикнув Сокіл, стративши панування над собою. — Не вдавайте, що ви нічого не знаєте! Я вже на все приготований!.. Чому ви скрили від мене приїзд Зенобія? Що він вам сказав?
Обличчя священика прийняло вкрай огірчений вираз, але він не сказав нічого. Тільки відшукав у шафці піґулки, налляв до склянки води і подав Соколові.
— Випийте, пане Іване, — сказав тихо. — Може тоді будете спокійніше і розважніше думати...
— Скажіть мені, кого загнав Зенобіо в прірву двадцять дев’ятого червня? — уперто питав Сокіл, не дивлячись на подавані ліки й воду.
— Пане Іване, — повторив священик, — випийте це, щоб ваші думки трохи прояснилися...
— Я не чув про такий лік, котрий би прояснював думки!.. — іронічно відповів Сокіл.
— Пане Іване, — ще раз сказав падре Вісенте, і на цей раз в його голосі було щось особливе, — я розумію, що людина в приступах відчаю може бути дуже несправедливою навіть супроти своїх найближчих друзів. Але все ж і тут мусять бути межі, особливо, коли та людина є інтелігентна...
Ці слова вплинули на Сокола, як холодний душ, і він засоромився.
— Вибачте, отче, але я й справді не знаю сам, що говорю...
— Так, ви дійсно дуже поденервовані і не можете собі здати справи з найпростіших речей... Тому покладіться на мене. Ви вірите мені?
— Вірю, отче, і знаю, що ви мені бажаєте добра.
— Отже, в такому випадку, прошу вас, робіть те, що я скажу: по-перше, візьміть цю піґулку, а, по-друге, — зараз же лягайте до ліжка.
Сокіл покірно ликнув ґарденал, запив його водою, роздягнувся й ліг. Але мучило його питання, котре він поставив уголос:
— Отче, благаю вас, скажіть, що оповідав Зенобіо?
53
Gardenal (фенобарбітал) — препарат з групи барбітуратів, що має снодійну, протисудомну та седативну дію.