— Моторовий! — зітхнув Сокіл. — От, як би ключі — то на ньому скоро можна осягнути цілі...
Не вспів він додумати цієї думки до кінця, як десь поблизу впав виразний шепіт:
— Іване!..
Сокіл так здригнувся від несподіванки, що мало не впав.
— Іване, це я — Коарасіаба, не бійся... — зашепотіло далі, і перед Соколом виросла з пітьми постать старого індіянина.
— Бійся Бога!!! — пошепки зойкнув Сокіл. — А ти тут що робиш?!.
— Чекаю на тебе.
— Чекаєш на мене?! То ти бачив, як я втікав?
Почулося тихеньке, як шелест вітру, хіхікання, а за ним голос:
— Не бачив, бо втік раніше.
— А чого ж ти втікав?
— Щоб відчинити тобі вікно й браму і щоб їхати з тобою.
Сокіл не міг з дива вийти:
— А звідки ж ти знав, що я буду тікати?
— Ех, ти гірше від малої дитини!.. Та ви ж там так кричали, що я мало не оглух. І я знав, що ти втечеш. Я чув, як ти вставав і бігав до вікна...
— Але як же ти вийшов, що я не чув?
— Ти — білий. У вас, білих, можуть у вусі оси зробити гніздо — і то ви не почуєте... Але нема часу на балачки... Я їду з тобою.
— Коарасіабо, та тобі ж не можна ходити!..
— Тобі також...
— Я не маю зломаної ноги!
— О, а моя зломана нога тепер така тверда й міцна, як не була зроду!..
— Коарасіабо, вернися зараз же!
— Я не вмію слухати наказів інших, тільки сам наказую, — сказав старий таким тоном, що сперечатися не було сенсу. — Ми попливемо оцим великим човном, що тарахкоче, як залізне урубу, і глушить всю рибу. Сідаймо!
— Для цього треба мати ключі.
— А де вони?
— Та напевне в Пості Опіки.
— Ну, то піди й принеси.
Це було сказано так просто, що Соколові стало смішно, і разом з тим у нього зародилася думка така ж проста, як і Коарасіабині слова.
Він обернувся і пішов до Посту Опіки.
Двоє вартових, які скорочували години служби грою в карти, побачивши Сокола, дуже здивувались.
— Добра ніч вам, хлопці! — спокійно привітався Сокіл. — Чи є тут моторист з того човна, що стоїть на ріці?
— Так, пане, — відповіли вартові. — Але він спить.
— То розбудіть його, бо я маю негайно їхати на Ґваїру і говорити з поручником Шав’єром в дуже невідкладній справі.
— Тепер?! Вночі?!
— Так; тепер, вночі.
Моториста розбудили, але він категорично відмовився їхати і викручувався різними прерізними претекстами. Сокіл розумів, що фактичною причиною відмовлень був страх перед Великою Коброю, і усміхнувся в душі.
— Коли не хочеш їхати разом, — сказав мотористові, — то дай мені ключі. Я поїду сам. Справа дуже пильна.
Моторист почав вагатися:
— А сеньор уміє керувати моторовим човном? — спитав з недовір’ям.
— Я вмію керувати навіть цілим океанським кораблем, — зіронізував Сокіл, — не то що моторовим човном. Давай но мені ключі і не затримуй мене!
Моторист, подумавши ще трохи, приніс ключі. Сокола знали всі, то ж не було загрози, щоб він украв човна.
Не минуло й десяти хвилин після цієї розмови, як човен з гуркотом прострибав по пружно-твердих хвилях геть від берега.
Хоч Сокіл і хвалився, що вміє керувати океанським кораблем, але насправді він мав лише дуже загальникові поняття про керівництво човном, і тепер мусів проявляти максимум уваги, щоб не наскочити на якийсь острівець і не розбитися. Дякував у душі Богові, що пару разів, подорожуючи по Парані до Сете Кедас, з цікавости просив моториста показати йому секрети ведення моторизованого човна і під наглядом фахівця кілька годин простояв за керівницею. Тепер цей невеликий досвід став у великій пригоді.
Довгий золотий сніп світла з уміщеного на носі прожектора прорізував нічну темінь і лягав на чорне плесо ріки. Вона оживала під його дотиками, іскрилася й кололася на блискучі скалки. Побіч пролітали в темінь острови, що виглядали тепер, як копиці сіна.
Обидва їздці мовчали, бо через гуркіт мотору й так би один одного не чули.
Соколові часто голова ішла обертом, в тіло вступала страшна ослабленість і він уже побоювався, чи зможе витримати цю ризиковану подорож до кінця. Однак, витримав.
Було вже десь коло четвертої години ранку, як він завів човен у тиху затоку і вилучив мотор,
— Слухай, Коарасіабо— обізвався до індіянина, обтираючи змокріле обличчя, — ти лишишся тут і пильнуватимеш човна. Ходити і так не зможеш, то я піду сам.
— Добре, — погодився Коарасіаба і цілком несподівано додав: — То Арасі упав у пропасть.
Немов сліпуча блискавка роздерла густу запону і освітила все, так ті слова відразу вияснили Соколові таємницю, над якою він надарма ламав собі голову від вчорашнього дня, і він став, як укопаний.