Вода в озері може спала після дощів, і навіть болото по краях успіло висохнути. Так що незабаром піяґа підійшов до обваленої скиби землі й став, здивований і занепокоєний.
— Хлопець казав, що печера відкрита... А хід повинен бути саме в цьому місці. Чому ж він присипаний землею?.. Чи та земля впала сама, чи її хтось скинув?..
Та довго роздумувати він не мав часу, бо нічну тишу роздерли звуки пострілів і криків. Ітапіра дивився на блиски, що супроводжували постріли, і тільки хитав зневажливо головою.
— Дурна зброя! — вирішив він. — Вона зраджує вояка і світлом і звуком. Наші луки — куди краща річ!
Скоро, однак, все втихомирилося, і коли всі шестеро, щоправда, наляканих і здивованих чоловіків вернулися назад, — застали піяґу на старому місці.
— Вони повтікали! — доповіли індіяни Ітапірі. — там є ранені...
— Ха-ха! А ви всі живі й здорові! Їхня зброя з вогнем і громом не така страшна, як оповідав білий хлопець...
Переконавшись, що небажані сусіди не думають вертатися. Ітапіра наказав іти за собою.
Для шістьох здорових чоловіків відкидання землі від входу в печеру зайняло не більше десяти хвилин, по чому вони позапалювали смолоскипи і посунули кам’яним хідником вниз, залишивши при вході тільки одного вартового.
Нелегко було витягнути тяжкі скрині з печери і донести їх до берега, але, коли встало сонце, — всі дев’ятеро разом зі скарбами і скринями знаходилися вже по другому боці Парани. Тут, вибравши вигідне, укрите місце почали зсипати скарби назад до скринь, бо, щоб перевезти такий тягар через ріку, його треба було висипати на дно човнів і перевозити двічі.
Кремезні чоловіки скакали і тішилися від надмірної радости, як діти, а старий піяґа з побожністю розглядав Соняшні Клейноди, не випускаючи їх з рук. Щоб винагородити мужів за відвагу й тяжку працю, він дозволив їм усім по черзі торкнутися до арауе і приложити чоло до «Ока Сонця».
— О, піяґо, — говорили ґваянці, скориставши з такої ласки, — ці клейноди й справді дають силу рукам і ясність розуму для голови!..
— Я відчуваю себе таким сильним тепер, що можу битися з тамандуа, — впевняв інший.
— Так, так, мужі ґваянські, — впевнено хитав головою Ітапіра, — Соняшні Клейноди — це сила і розум. Тепер щойно почнеться справжнє життя в Долині Іґурей!..
Дивував Ітапіру тільки один предмет, що призначення його він не розумів — це було старовинне євангеліє в шкіряній оправі, застебнуте на масивну срібну пряжку. Але через те, що цей предмет лежав поруч Соняшних Клейнодів, він викликав у піяґи велику пошану.
Пересипаючи дорогоцінності, індіяни довго дивилися на золоті ланцюжки, перстені й сережки, мріючи про те, як би то можна було гарно ними прикраситися. І піяґа, зрозумівши їхні погляди, пообіцяв:
— Морубішаба дасть кожному з вас все те, чого собі забажаєте, але тепер не беріть самі нічого.
Однак, хоч і якими сильними почували себе ґваянці після діткнення «Кулака Сонця», та все ж Ітапіра знав, що нести скарби в скринях через праліс буде неможливо. У всіх індіанських племенах прийнято, що тягарі завжди носять жінки, а не чоловіки, і тому Ітапіра спитав;
— Слухайте, мужі, з нами нема тепер жінок. Хто ж понесе це все?
— Не журися, Кам’яна Рибо, — бадьоро відповів Кайтету, — ми дамо собі з цим раду не гірше, як жінки: поробимо коші[60], розділимо всім по-рівному і понесемо.
— Добре, — згодився Ітапіра. — Беріться ж до роботи, а ти, Кайтету, поїдеш зі мною шукати Соняшного Волоса і батька того нашого молодого білого приятеля.
Втішені ґваянці не помічали того, що, поки вони пересипали скарби і любувалися виглядом гарних, блискучих речей, за ними пильно стежили з урвища чиїсь гострі очі...
Був це Тамандуа, бо ніхто інший не міг би підкрастися і віддалитися так тихо, щоб його навіть індіяни не почули. І Тамандуа, підглянувши, що роблять невідомі люди, мерщій побіг назад доповісти молодому морубішабі про висліди своєї розвідки.
— Там ґваянці, морубішабо! — сказав, задихаючись від хвилювання. — Вони випередили нас, і те, за чим ми йшли — в їхніх руках!.. Я чув, як вони згадували Долину Іґурей і Соняшного Волоса... Ходім до них, ходім!.. З двох племен тепер буде одне, як хотів Самітний, і ти, Світанку, будеш одним морубішабою. Ходім!
Арасі страшенно перелякався принесених відомостей, бо знав, що при зустрічі представників обидвох племен неодмінно виявиться його брехня, і тоді він загине.
— А ти добре чув? — спитав тремтячим голосом.
Тамандуа у відповідь зробив до краю здивовані очі: він, Тамандуа, мав би недобре чути?!!