Арасі зрозумів свою помилку і спішно заговорив:
— Ні, ви лишайтеся тут, на місці, і не смійте сходити, доки я вас не покличу! Я піду сам до них.
І він поволі подався вперед до своїх соплеменників, котрі вже вспіли розпалити багаття і розложити на камінцях біля вогню впійману рибу.
Ішов незґрабною, як видавалося індіянам, ходою, і наробив стільки шелесту, що вже здалека дав знати про свій прихід. Люди біля вогнища помітили його і з цікавістю приглядалися до незнайомого юнака, що зближався до них непевним кроком. Коли ж Арасі, згідно з індіянським звичаєм, приступив до вогнища і сів при ньому, чоловіки зі здивованням вигукнули майже в один голос:
— Він має знак сонця!..
Ітапіра довго й пильно дивився в обличчя прибулого, а потім подав йому печену рибу. Це був знак, що гостя стрічають приязно.
Арасі з видимою неохотою їв, а сам все скоса поглядав на скрині, згоряючи від хвилювання:
Ось-ось воно, те багатство, що дасть вигідне, безтурботне життя, дасть щастя й Консуелу!.. Треба тільки його здобути... Та чей же він є настільки спритним, що обдурить дикунів з одного й другого племени, відчепиться від них і сам заволодіє тими скарбами!..
Захопившись тими думками, Арасі зовсім забув про господарів вогнища і не обзивався ні словом.
Ітапіра довго зиркав на нього з-під лоба і врешті не витерпів. Нервово засовався на землі і забурмотів, ні до кого не звертаючись:
— Коли хтось приходить і сідає біля вогнища, як приятель, його частують, або обдаровують, нічого не питаючи... Але закон велить гостеві першому говорити, хто він і чого хоче!..
Арасі отямився і в перший момент розгубився. Але якось взяв себе в руки і гордо сказав, показуючи на груди:
— Ґваянці повинні без слів пізнати свого морубішабу!..
— Як можна пізнавати морубішабу, котрий сам не шанує законів племени?! — суворо обізвався Ітапіра. — Ти, Світанку, не будеш морубішабою!..
Почувши своє ім’я, Арасі здригнувся і подумав, що дикуни далеко не є такими дурними, як він собі уявляв, а вголос спитав:
— Як знаєш, що я — Світанок?
— Бо я, Кам’яна Риба, знав тебе ще малим і тепер пізнав.
— Коли пізнав, то чому кажеш, що я не буду морубішабою?
— Я пізнав Світанка по обличчю і по знаку на грудях, а морубішаби по звичаях — ні...
— Не дивуйся, — почав виправдуватися покірним голосом Арасі, — я довго жив поза племенем, а вийшов звідти малим. Забув звичаї, забув навіть говорити добре. Але тепер, коли я вернуся — навчуся.
Піяґа пильно подивився на нього і спитав:
— А дід, хіба, тебе нічого не вчив?
— Дід мене не міг вчити, бо забився, коли падав зі Скелі Невороття.
Індіяни тільки роти пороззявляли, але Ітапіра нахмурився і заговорив з призирством:
— Ґваянці ніколи не говорять такого, чого не було, і, поки не зустрілися з ботокудами, не знали слова «брехня». Тепер ми вже це слово знаємо, але не знали досі, що не тільки одні ботокуди брешуть...
Це ще дужче занепокоїло Арасі, бо він найбільше числив на довірчивість дикунів і думав, що їх буде так само легко дурити, як діда, і як він уже обдурив Інає з цілим племенем. З Ітапірою брехня не йшла так просто, але завертати було вже запізно, й Арасі вирішив іти напролом до кінця:
— Чому ти думаєш, що я брешу? — спитав викликаючим тоном.
— Коли одна людина каже, — по надумі відповів Ітапіра, — що Соняшний Волос живий досі, а друга каже, що він уже давно забився на Скелі Невороття — хтось з цих двох мусить брехати...
— А звідки ж ти знаєш, що дід живий?
— Нам про це сказав білий хлопець.
«Данко! — кленучи в душі, вгадав Арасі. — Данко!.. О, коли б я його піймав у свої руки!»
— Ага, вже тепер знаю, знаю!.. — вицідив уголос крізь зуби. — Де він?
— Він пішов до племени.
— Коли?
— Вчора.
Арасі вдав, що впав у розпач, і почав дерти собі волосся:
— Пустили ворога в плем’я!.. Пропали ґваянці!.. Тепер біжіть, доженіть, піймайте!..
Ґваянці, охоплені жахом і жалем, стояли безраді й німі. Їм ні на хвилину не могла прийти в голову думка, що цей біль і розпука звироднілого нащадка Соняшної Династії може бути хитро розрахованою. І лиш нескоро-нескоро у них розв’язалися язики:
— Біжім!..
— Доженім!..
— Забиймо!..
— Не допустім до племени!..
— Білі все були ворогами індіян!..
Навіть Ітапіра піддався загальному настроєві і вже почав жалувати, що послав незнайомого білого хлопця до племени. Виходило, що той хлопець не говорив правди, бо ось Арасі не тільки вернувся, не тільки не зрікся морубішабства, а боліє за долю племени і так гірко побивається. З другого боку, пригадував собі, що Данко остерігав його перед Арасі, Данко відкрив їм місце сховку скарбів, дав багато добрих порад і хотів усіх завести до Коарасіаби.