Кого ж тепер з них двох треба було слухати?..
— Кам’яна Рибо, — кричали ґваянці, — чому ти мовчиш?! Чому не кажеш бігти в погоню?!
— Бігти в погоню? — задумано обізвався Ітапіра. — Можемо бігти... Але як будемо бігти з оцим? — і він показав на скрині.
Арасі, зрадівши, що справа так скоро обертається в його користь, забув усяку обережність, перестав бідкатися і поспішно сказав:
— Скарбів не беріть. Я лишуся коло них і буду пильнувати!..
Ітапіру від тих слів охопило почуття, яке охоплює мисливця, що довший час намагався викрити непомітну небезпеку і раптом зауважив, звідки вона походить. Його короткотривале довір’я до Арасі щезло, а натомість зродилося велике підозріння.
— Коли хочеш піймати білого хлопця, — сказав піяґа, прикипівши поглядом до Арасі, — бери чотирьох мужів і йди. А я з чотирма залишуся тут.
Арасі шарпнувся, відчуваючи, що його недавня радість переходить в пекучу лють.
— Ідіть всі зараз!!! — заскакав він, як перебита надвоє гадюка. — Зараз!..
Підозріння Ітапіри скріплювалося, хоч він не давав того по собі пізнати.
— Ти ще не є морубішабою, — спокійно сказав він, — рада племени тебе ще не прийняла.
— Але я маю знак! Знак!!!
— Ранок також має знак, і ваші права рівні. Останнє слово скаже рада племени... Коли хочеш заслужитися перед племенем — іди в погоню за білим хлопцем і покажи, що ти вартий.
— Ранок?.. Який Ранок?! — спитав похололий Арасі.
— Ранок — син твого стрийка.
— Стрийко був молодшим від батька, і син його не має права, поки я живу. Дід хоче... — і Арасі увірвав, зрозумівши, що піймався.
— Дід?! — вставши на ноги Ітапіра. — А ти ж казав, що діда нема серед живих?!
— Певно, що нема!!! — закричав з відчайдушною відвагою Арасі. — Нема! Дід забився. Але він хотів... Він казав...
І Арасі безсило замовк.
— Слухай, Світанку, — промовив Ітапіра, — я їду до оселі білих шукати діда...
— Але його нема там, нема, кажу тобі! — крикнув ще раз Арасі і тупнув у злості ногою.
— Коли його там нема, — з нескаламученим спокоєм відповів Ітапіра, — то твоє слово буде в силі. Почекай, поки я вернуся..
— Чекати? А тим часом той білий собака...
— Той білий хлопець не втече, Світанку. Він у наших руках. Мужі, з якими він пішов, його не випустять, поки ми не прийдемо.
Арасі, похнюплений і розбитий невдачею, тяжко рунув на землю, а тіло його від хвилювання вкрилося рясним потом. Він уперто щось думав, а на кінець сказав:
— Коли не віриш — іди шукай оселі білих. Вони тебе піймають і заб’ють...
— Ти поїдеш зі мною і поможеш мені...
— Я! О, ні! Не хочу більше бачити білих! Я й так насилу від них утік.
— То ти боягуз, Світанку! — зневажливо відрізав Ітапіра. — А боягуз не сміє бути морубішабою ґваянського племени!
Арасі вже нічого не говорив. Мовчки встав і поволі поплентався геть.
Ґваянці, що досі не промовили ні слова, дивилися йому вслід без виразу найменшого жалю, чи поваги: Арасі їм тепер не сподобався зовсім.
Коли його постать скрилася за урвищем, Ітапіра обізвався:
— Видно, той білий хлопець казав правду... Будьте тепер уважні, мужі!.. Я відчуваю близьку небезпеку. Сховайте добре скарби, а вночі тримайте сторожу... Ти, Кайтету, подбай про все потрібне до подорожі. Ми попливемо зараз, не чекаючи ночі. Хлопець казав, що нам білі нічого поганого не зроблять...
До ока
У знайомій уже нам в’язничній кімнаті Посту Опіки сиділо з виразом скрайнього пригноблення в очах двоє людей: старий і молодий. Їхні голі, смагляві тіла були позначені численними свіжими шрамами, що свідчили про впертий спротив, який ставили бранці перше, ніж опинилися в полоні. В кожного на шиї гойдався тяжкий разок намиста, зложеного з зубів і маленьких мушель, а на зап’ястках рук блищали сталеві бранзолети, сполучені дзвінкими кільцями ланцюгів.
Спочатку, коли їх тільки тут замкнули, обидвоє почували себе, як дикі звірі в клітці, й кидалися люто на дощані стіни в’язниці. Скоро, однак, переконалися, що марні їхні зусилля, бо стіни були міцні, як рівно ж були міцні й кайдани, в яких опинилися їхні руки.
І дарма старався заспокоїти індіян поручник Морейра, дарма всіми силами старався викликати їхнє довір’я — дикуни лишалися неприступними. Вони відкидали їжу, люто топтали ногами принесені подарунки і відверталися спинами, коли тільки хтось пробував до них заговорити.
Побачивши, що всі його заходи нічого не дають, Морейра наказав їх замкнути і лишити в спокою, а сам пішов до манастиря.