В’язні якийсь час сиділи мовчки, похнюпивши розпатлані голови, а потім старий почав:
— Бачиш, Асіре, соняшний морубішаба казав правду: білі полюють за ним...
— Я також казав правду: нам не треба було брати Арасі до племени! — з виразовії затятої впертости обізвався Асір.
— Ґваянці мають тепер морубішабу соняшного роду.
— Ґваянці мають тепер найдурнішого морубішабу з усіх племен, а ми за це сидимо у цій твердій оці і маємо зв’язані руки.
Інає внутрішньо відчував правоту Арасі, а тому сердився:
— Ти можеш легко звідти вийти, — сказав їдко: — скажи лише цьому білому, де є Арасі — й він тебе відразу пустить на волю.
— Я не сиджу тут, щоб зрадити Арасі, — холодно пояснив юнак. — Я дав себе піймати і замкнути ради тебе, Інає.
— Навіщо ти мені? — спитав Інає суворо, хоч в грудях його забреніли теплі ноти.
— Помогти тобі вирватися звідси.
— Як поможеш, коли маєш зв’язані руки?
— Як не зможу помогти, то загину разом з тобою. Самого тебе не покину...
Тією рішучою заявою Асір цілком обеззброїв Інає і примусив його глибоко задуматись.
Багато-багато днів провів Інає в мандрівках, шукаючи інших ґваянських родів, до яких хотів прилучити свою невелику оселю, довгими роками він плекав надію про з’єднання всіх ґваянців під берлом морубішаб Соняшної Династії, що про них наслухався багато ще в дитячих літах від старих мужів племени, і тому так надзвичайно втішився, коли зустрів Арасі, тому поставив на свойому, схиливши раду племени до прийняття дивного юнака на відповідальний пост в оселі. Але зараз же по раді племени щось почало йому неподобатись у поведінці нового морубішаби. Щось прикро вражало старого чуйного мужа в словах і вчинках «соняшного вибранця», коли він тільки почав діяти. Інае відразу відчув, що Арасі не має ані твердости вдачі, ані ясности думки, ані свідомости свого обов’язку перед племенем. Це ображало високі поняття Самотнього про характер морубішаб Соняшної Династії, і він навіть в душі докоряв Тупанові за те, що не скинув для ґваянців якогось ліпшого вождя. Потішав лиш себе думкою, що з часом Арасі виробиться, коли поживе на землі серед індіян, а прихід білих до оселі навіть і зовсім був помирив Інае з новим морубішабою, бо бодай тут показалося, що він мав рацію.
Однак тепер кинуті одверто слова Асіра про глупоту Арасі запали йому в душу і муляли, як зерна колючого піску.
«Асір є наймудрішим юнаком племени, — розважав собі Самотній, — і до його слів треба прислухатися»...
***
А в той самий час, коли між ним та Асіром відбувалася ця розмова, поручник Морейра говорив з отцем Вісенте:
— Маємо двох полонених з племени Коарасіаби, отче.
— Чув я вже, чув, — сумно обізвався священик. — Бідні ті ґваянці!..
— Ну, біднішими були ті, хто зустрівся з ними на острові і в оселі... Але, отче, я мушу говорити з Коарасіабою і прошу вашого посередництва.
— Ах, пане поручнику!.. Вибачте, що я наважуюся давати вам якісь поради, але чи не краще було б лишити індіян в спокої, а натомість зайнятися розшуками Данка й Арасі?..
— Власне, я до того прямую. Чи, ви знаєте, що Арасі зробився морубішабою саме в тому племени, куди попрямував Данко?
— Та що ви кажете?!! — заломив руки отець Вісенте. — Це означає ні більше ні менше — тільки що Арасі накаже хлопця знищити!!! Боже, рятуй від такого нещастя!..
— Покищо я поробив усі можливі заходи, щоб до того не допустити: оселя є під наглядом і дороги до неї також. Але саме через це я хотів би говорити...
— Але ж зрозуміло, пане поручнику!.. — перебив священик. — Ходімо до Коарасіаби!
Побачивши візиту, Коарасіаба насупився, бо знав, що такі відвідини завжди приносили з собою докучливі випитування, що доводило його до люти.
— Коарасіабо, — почав тремтячим від хвилювання голосом падре Вісенте, — чи ти знаєш, що, помимо твого бажання, Арасі став морубішабою племени?..
— Як?! — аж кинувся від обурення Коарасіаба. — Цей злодій?! Цей буґро[61]?! Цей нездара?! Я ж наказав Кам’яній Рибі...
— Але це ще не все, — продовжував падре Вісенте, — це ще не все, Коарасіабо: Данко пішов до племени, Данка можуть забити на наказ Арасі.
Коарасіаба відразу спустив ноги з ліжка.
— Не допущу!.. Не дозволю!.. Власними руками заб’ю Арасі!.. Де той Ітапіра?!
— Де є Ітапіра — ми не знаємо, — сказав Морейра, — але зате в Пості Опіки є двоє інших індіян з твого племени. Ходи поговориш з ними. Переконай їх, щоб вони не переховували Арасі й не обстрілювали наших людей. Ми не хочемо зла для вас...