— Не можна... Не поможе... Мараґіґана коло мене...
«Невже справді я не зможу йому нічим допомогти? — з розпукою думав Данко. — Невже він отак загине?.. Ах!»
— Слухай, Канту, — заговорив, глибоко схвильований. — Ти хочеш після смерти жити довго, довго? Хочеш? Хочеш, щоб твоя душа пішла до доброго, доброго білого Тупана, як це раніше було з душами ваших предків?
Канту широко відкрив очі, розпромінені радістю.
— Хочу, — сказав виразно.
— А хочеш там називатися так, як я — Богдан?
— Хочу.
Данко скоренько зняв зі себе материнське благословення, занурив його в казанок з водою, потім перехристив ним Канту і, зливаючи трикратно воду на голову вмираючого, сказав:
— Хрещаеться раб Божий Богдан во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Тоді клякнув і підніс руки до неба.
— Христе Небесний, — зашептав палко, — я, може, не все зробив, як належалося, але робив якнайкраще. Прийми ж мого бідного похресника у Своє царство, за що зношу Тобі мою найщирішу молитву...
І Данко справді почав гаряче молитися.
Канту лежав нерухомо і дивився в небо так пильно й свідомо, ніби бачив там щось надзвичайно радісне.
А через півгодини Данко вже засипав його землею, поставивши над ним у головах дерев’яний хрестик. Поруч поховав також і Жакаре, та просив у Бога для всіх відпущення вільних і невільних гріхів.
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли Данко скінчив з похоронами, і сів, самотній і пригноблений біля вогнища. До нього тихенько підійшла Фрузя і сіла поруч. Мудра мавпа ніби відчувала й розуміла всю трагедію, а тому не скакала, не показувала ніяких штучок, лиш сиділа смирно, згорнувши, як і Данко, руки на колінах.
— Що ж, Фрузенько, — обізвався зворушений Данко, — лишилися ми знову самі без проводу?
Фрузя відразу вилізла йому на руки і почала гладити його кучері.
— Хочеш мене потішити? — спитав Данко. — О, ти, мудре, добре сотворіння!.. Що ж ми зробимо тепер? Назад вертатися далі, як іти наперед. Підемо, напевне, до оселі ґваянців. Самі підемо, без проводу...
Пророцтво збулося
Пекуча злоба душила Арасі й застилала йому зір, коли він після невдалої розмови з Інае вертався назад. Він майже нічого не бачив перед собою і йшов, як п’яний, або спотикаючись, або попадаючи ногами в ями, і тоді крізь зуби лаявся. Група ґваянців дивилася на нього з-за дерев і вже здалека зрозуміла, що морубішабі не повелося.
— Він так ходить, ніби напився ауаті[67], — з призирством зауважив Тамандуа.
— А, може, його ранили? — висловив здогад Журіті.
— Ні, — заперечив Тамандуа. — Він і туди йшов так само. Виглядає, як жакаре[68] на суші. Тьфу!..
Тим часом Арасі, обдряпаний і замурзаний, мовчки підійшов до товариства і знеможено рунув на землю. Вся його шкіра, що звикла перед тим до одежі, тепер пашіла вогнем від дотиків жалких рослин і він численних здряпин. І він уже гірко жалував за своєю одежею, котру так нерозважно кинув у вогонь ще перед нарадою племени, щоб показатися перед племенем справжнім індіянином. Цю нерозважність мусів тепер покутувати на кожному кроці. І за що?..
Ґваянці обступили пригнобленого морубішабу і чекали, поки він заговорить. Та Арасі тільки сопів і не говорив нічого.
— Чому вони тебе не прийняли? — врешті спитав Тамандуа.
Арасі нетерпеливо повів плечима і не відповів.
— Може вони там не знають, що ти — морубішаба Соняшного Роду? — і собі спитав Журіті.
— То ми підемо всі до них і скажемо...
— Підемо краще покличемо Самотнього, — докинув хтось із гурту. — Самотній — наймудріший муж племени, і він їм усе розкаже.
— Так, так! — підхопила решта. — Хай Інає поговорить з ними!..
Арасі підскочив і затупав ногами.
— Ідіть геть від мене!!! — закричав несвоїм голосом. — Відчепіться!!! Забирайтеся звідси!!! Не хочу вас бачити!!!
Індіяни були вкрай здивовані: чому морубішаба так розгнівався, коли вони дають добру пораду? Давати поради кожному вільно.
Тільки один Тамандуа згірдливо подивився на Арасі, а потім на ціле товариство і зробив владний знак рукою.
— Ходім! — сказав коротко і перший пішов геть.
Решта ґваянців, кидаючи скісні погляди на Арасі, поволі відступила і один по одному посунула за Тамандуа. Найдовше затримався Журіті, але й він відійшов, й Арасі лишився сам. Тоді йому стало страшно, і він крикнув:
— Куди ви?! Верніться зараз же!.. Чуєте?.. Тамандуа, вернися!..
Не пройшло й хвилини часу, як з корчів тихо виринув спочатку Тамандуа, а потім і всі інші.
— Чого хочеш? — спитав різко Тамандуа і став у горду позу. — Раз женеш, другий раз кличеш. Слово морубішаби не є вітром, що міняється кожної хвилини. Слово морубішаби — скеля!
68
Жакаре — бразильський крокодил. Африканські крокодили в Бразилії називаються таки крокодилами. Жакаре є менший від крокодила.