— Повбивайте їх!!! — кричав істерично Арасі, тупаючи ногами і показуючи вниз, де підносився дим вогнища. — Повбивайте всіх!..
— Тихо!.. — зашипів Тамандуа. — Як хочеш на них нападати, то пощо попереджуєш це криком?
Арасі схаменувся і перейшов на тихий шепіт.
— Ідіть туди, — наказував тремтячим голосом, — повбивайте всіх і заберіть від них те, що вони мають!..
— Добре! — відразу згодився Тамандуа. — Веди!— і подав Арасі лук і колчан зі стрілами.
Арасі з пострахом відступив назад.
— Ні, ні! — ледве спромігся вимовити від глибокого збентеження. — Ти веди, Тамандуа...
— Вести мусить морубішаба! — нахмурив брови Тамандуа. — Морубішаба керує і морубішаба наказує!
— Тоді я наказую, — став у величаву поставу Арасі: — ти, Тамандуа, будеш вести і керувати! Тебе всі мусять слухати, бо ти — найстарший серед нас!
— Добре! — знову погодився Тамандуа. — Слово морубішаби тверде і непорушне, як скеля! З твого наказу я веду! Бери, Світанку, зброю і йди за мною першим!
Арасі зовсім розгубився від страху:
— Я... Я... Я не вмію воювати на землі... На Блакитних Горах... Тупан сказав, що ґваянці мусять мене вчити...
— Я ж і вчу! — наступав Тамандуа. — Бери лука й ходи!,
— Я ще не навчився! — з розпукою крикнув Арасі.
— Тихо! — визвірився приглушеним голосом Тамандуа. — Коли не воюватимеш — не навчишся ніколи. Ходи, я сказав!
— Ти не смієш наказувати мені!.. Я наказую! Я морубішаба!
Тамандуа розсердився і шпурнув лук на землю з такою силою, що він, ударившись об землю, підскочив, як живий.
— Або ти наказуєш і тоді ти ведеш, — сказав, тремтячи від обурення, — або я веду і я наказую! Не може один вести, а другий наказувати! Ми так не вміємо воювати!..
Індіяни з величезним здивованням приглядалися і прислухалися до сцени, якої ще ні разу не зустрічали у своєму життю, і тільки похитували головами: справді, так вони не вміли воювати.
Арасі відчув, що його авторитет в очах дикунів швидко падає, і це могло скінчитися дуже сумно. Тому він, подумавши трохи, сказав:
— Добре. Ми підемо всі, і я також, але вночі.
— Ми привикли воювати вдень, — відповів Тамандуа, — коли світить сонце. Але, коли ти хочеш вночі — хай буде вночі. Слово морубішаби мусить бути тверде, як скеля!..
Сказав він це не то погрозливо, не то іронічно і віддалився. За ним пішли всі, окрім Журіті, котрий, невідомо чого, дуже жалів молодого морубішабу. Одинокий Журіті з цілого гуртка ще не розчарувався в Арасі й на всі його промахи та незнання знаходив якісь виправдання. І тому також до одинокого Журіті Арасі не почував тієї ненависти, яку крив у душі супроти інших.
— Слухай, Журіті, — сказав він, зауваживши біля себе юнака, — коли ми відіб’ємо те, що забрали в нас оті, — він показав рукою вниз, — я зроблю тебе своїм приятелем.
— Тоді всі будуть твоїми приятелями, — відповів Журіті.
— Ні! — рішучо сказав Арасі. — Вони мене не шанують!
— Потім будуть шанувати.
— Мені потрібно, щоб мене шанували зараз, а не потім!
— Морубішабі потрібно, щоб його шанували завжди.
— Так, шанувати мене будуть всі, але приятелем будеш тільки ти.
— Приятелями морубішаби бувають лиш найстарші мужі племени. А я ще молодий.
— Я також молодий.
— Чим молодший морубішаба, тим старіших приятелів потребує.
Арасі спалахнув гнівом:
— То ти не хочеш бути моїм приятелем?!
— Хочу, морубішабо! — палко вишептав Журіті. — Це — велика честь! Тільки...
— Тільки ти ту приязнь мусиш заслужити.
— О, морубішабо!..
— Цить! Слухай мене: вночі, під час наступу, тримайся біля мого боку.
— Так не буде добре, морубішабо. Ми ніколи не нападаємо так, щоб триматися по двоє.
— Певно! Так ніхто не нападає. Але ти будеш триматися коло мене.
— Я зроблю, як накажеш. Тільки Тамандуа...
— Коли говорить морубішаба, Тамандуа мусить мовчати!
Журіті не смів перечити, але й не годився з Арасі, бо ліпше знав вдачу Тамандуа.
День видався для Арасі особливо довгим сьогодні, і він зі заздрісним здивуванням поглядав на своїх товаришів, котрих, здавалося, зовсім не цікавило те, що мало статися. Всі вони були спокійні і не проявляли ні нетерпеливости, ні страху. Хто вирізував якісь орнаменти на сопілці, хто поповнював запас стріл, а хто й просто собі лежав і нічого не робив.
Моема й Аракень, котрі спочатку були захоплені новим морубішабою і довго просили Тамандуа, щоб він взяв їх з собою, останні два дні якось віддалилися від Арасі, не підходили до нього і не зачіпали ні словом. Вони навіть сторонилися від Журіті, хоч раніше були нерозлучними приятелями. І тепер, коли насуплений Арасі лежав самотньо під широколистою пальмою, — Моема й Аракень, стиха перекидаючись жартами, перенизували своє намисто на нові шнурки.