А Журіті пропадав десь зо три години і вернувся, сяючи від радости: він оце вбив дві папуги і вспів уже зробити з їхнього пір’я прикраси для вух.
— На, морубішабо, — зі щасливою усмішкою подав він Арасі дві барвисті китички. — Це для тебе зробив. Дай лиш пробити дірки у вухах — і побачиш, як буде гарно...
— Відчепися! — гримнув Арасі. — Непотрібні мені твої дурні квачі! Не хочу!
Як злитий холодною водою, Журіті став, розгублений і огірчений.
— Чому не хочеш? — роздратовано обізвався Тамандуа. — Не випадає, щоб морубішаба племени не мав прикрас, коли їх мають всі, навіть діти.
— Морубішабі Соняшної Династії, — похмуро обізвався Арасі, — не випадає носити такі прикраси, що їх може мати кожний! Я дозволю себе прикрасити тільки тими намистами і сережками, що їх тепер мають наші вороги!..
Тамандуа пригадав собі ті гарні, блискучі речі, які він сьогодні бачив з урвища, і йому стало досадно, що вони прикрасять собою особу безвартісного морубішаби.
— Журіті, — сказав він, — подаруй мені ці сережки, а я тобі дам за них дві стріли. Згода?
Журіті, котрого боляче вразила відмова Арасі, дуже зрадів, що його сережки уподобав Тамандуа. Тамандуа, правда, не був морубішабою, але був заслуженим і шанованим мужем племени, і коли йому китички пір’я сподобались — значить вони були й справді чогось варті.
— Бери, бери! — втішився він. — Дай я сам тобі заселю їх у вуха. О, ти сьогодні будеш дуже гарно виглядати, і вороги напевне здивуються, коли побачать тебе з тими сережками...
— Вороги нічого не побачать, Журіті, — відповів Тамандуа, підставляючи вухо. — Ми будемо наступати вночі...
Перед самим вечором Тамандуа ще раз пішов у розвідку, а Арасі, відкликавши Журіті на бік, почав пригадувати йому попередню умову.
— Ти ж будь коло мене, Журіті, — говорив він. — Не відходь. :
— Тамандуа може мене поставити в інше місце.
— Буде темно, він не побачить... Тоді ти підійдеш...
Журіті злякано крутив головою:
— Так не можна, морубішабо! Ніхто не сміє сходити з призначеного йому місця... Бачиш, коли в наступ іде ціле плем’я — тоді інакше. Тепер нас мало, і всі повинні стояти там, де накаже ватажок... Або, краще, веди ти. Тоді буде, як накажеш, і навіть сам Тамандуа тебе слухатиме...
Але Арасі добре розумів, що керувати нападом він не зуміє, і почав сердитись:
— Я би вів... Я вмію краще вести, як Тамандуа... Але ви всі навчені інакше і не зрозумієте моїх наказів. Чи то би було добре, коли б я почав вигукувати накази вголос?
— Ні, ні! — замахав руками Журіті. — Вголос не можна! Вороги почують. Треба тихо-тихо, по знаках...
— О-о, бачиш! А ви не знаєте моїх знаків, так саме, як я не навчився ще ваших. І коли Тамандуа подасть знак, то я не знатиму, що робити. Треба, щоб ти був коло мене і пояснив.
Присилуваний до згоди, Журіті покірно зітхнув і спустив голову, але був свідомий того, що так не робиться.
Однак, коли зблизилася хвилина виступу, Тамандуа перекреслив пляни Арасі. Суворий, але справедливий ватажок вважав, що він і Арасі, як відповідальні за напад, повинні бути обоє на найбільше небезпечному місці.
— Ти, Світанку, йтимеш, поруч зі мною, — безапеляційно наказав він.
Арасі відразу хотів запротестувати, але передумав. Постановив собі, що по дорозі він якось відстане і, або приєднається до Журіті, або взагалі причаїться в безпечному місці, поки напад не скінчиться.
Тамандуа мав простий плян: поділити гурток на дві частини і напасти на ворогів одночасно з півночі й півдня. Нападені таким чином опинились би в пастці, бо ні на круте урвище, ні в ріку втікати не могли.
Загорівшись зранку бажанням об’єднатися в мирі з посідачами ґваянських скарбів, Тамандуа тепер горів бажанням бою. Війна і небезпека були для загартованого вояка наймилішою розвагою, були потребою, і його зараз цілком не турбувала думка про те, чи добре він робить.
Те саме почували й інші, і, за винятком одного хіба Арасі, ніхто тепер не думав над вартістю і значенням Соняшних Клейнодів. Головне було — напасти, перемогти і відібрати. Для чого нападати, кого перемагати і що відібрати — грало другорядну ролю.
Коли на землю спустилася глибока темінь і стерла границі між небом і землею, коли розпливлись у чорній синяві контури дерев і гір, — Тамандуа дав знак наступати. Він, Арасі, Журіті і ще два старші вояки пішли в обхід поза урвище і мали вдарити з півдня. Аракень і Моема в товаристві трьох досвідчених мужів повинні були вдарити з півночі.