Видавши останні розпорядження, Тамандуа махнув рукою і пішов уперед. Арасі повинен був іти за ним, а Журіті — передостаннім. Під час самого нападу група мусіла переформуватися в такий спосіб, щоб Тамандуа став посередині, по обох боках від нього Арасі й Журіті, а по крилах групи старші вояки.
Та не пройшли й кільканадцяти кроків, як Тамандуа почав штовхати Арасі і знаками показувати, щоб ішов тихіше. Справді, вся чвірка посувалася безшумно, лиш біля одного Арасі чомусь постійно шелестіли гилки і трава, або хрускав під ногами сушняк. Як він не старався, як обережно не ступав — нічого не помагало. Тамандуа не говорив ні слова, але Арасі відчував, що його незграбність лютить не тільки провідника, а й решту товариства. Лютило це навіть самого Арасі, бо, чим далі, то справа ставала гіршою, а штовханці — безпардоннішими і сильнішими.
Напевне, коли б суворий Тамандуа не зобов’язався вчити недосвідченого морубішабу, — він би попросту викинув його з ряду, щоб не мати клопоту. Однак тепер, хоч Арасі міг все попсувати, він не почував за собою права того зробити і своє невдоволення зганяв кулаками. Мав переконання, що вороги їх уже почули, але пляну не зміняв і вперто посувався вперед.
ІІовзли вони довго. Так страшно довго, що Арасі вже втратив надію прийти колись на місце. З нього виступили вже семі поти, в роті пересохло від спраги й хвилювання, а в підошві ноги немилосерно докучала вбита тернина. Цілу дорогу він тільки те й думав, що про втечу. Та це були даремні думки: з-заду за ним ліз вояк, який напевне до того не допустив би.
Нарешті, завернули ліворуч і почали мовчки перегруповуватись. Тамандуа припав до землі, старші вояки повинні вже були також десь позаймати свої позиції, хоч Арасі їх не чув і не бачив. Він тільки якось намацав рам’я Журіті і вчепився за нього. Та в тій же хвилині дужа рука Тамандуа штовхнула його в другий бік, і Арасі з усього розгону сів просто на колючий кактус.
— У-а-й!!! — заверещав він від несподіванки й болю, і цей крик вирішив весь дальший хід подій.
Відразу зафурчали, невідомо звідки, стріли і перша з них пробила руку Арасі нижче плеча.
— Журіті!!! — завив він на всі груди. — Журіті, я ранений!.. Тікаймо!.. Тікаймо всі!..
Крики, спів тугих тятив і стогони зіллялися в одну страшну гармонію завзятої боротьби ворогів, що зійшлися лице в лице.
— Журіті!.. — кричав розпачливо Арасі. — Сюди, до мене!..
— Я тут, мору... — почувся голос Журіті, але відразу його гаряче тіло здригнулося і похилилося до землі, а слово залишилося недосказаним на половині.
Арасі подумав, що наступила його остання хвилина і закликав благально:
— Ґваянці, не стріляйте!.. Ви ґваянці і ми ґваянці!.. Мир! Ми-и-и-р!..
Викрикаючи ці останні слова, Арасі вже опинився далеченько і, впавши під якийсь корч, почав витягати стрілу з руки.
— Мир!.. Мир!.. — донеслося до нього з пітьми. — Навіщо нападаєте, коли хочете миру?
— Коли ви також ґваянці, то чому не приходите з миром?.. — підхопив інший голос.
— Ви не прийняли миру від нашого морубішаби! — відповів голос Тамандуа.
— Ваш морубішаба не хотів миру! Він взагалі нічого не вартий?.. Наженіть того нездару!.. Приєднуйтесь до нашого морубішаби, наш кращий!..
— Звідки ж ви?.. — почувся знову голос Тамандуа.
— Ми з Долини Іґурей. А ви?
— Ми з-над Жовтої Ріки.
— Приєднуйтеся до нас!
— На це треба згоди племени... А приймете нас?..
— Приймемо, приймемо!.. — почулися радісні вигуки. — Мир!..
— Мир!..
Арасі божеволів, чуючи, який зворот прийняла справа, і вже хотів тікати далі, але коло нього виринуло дві постаті і в одній секунді заломили йому руки назад.
— Тепер ти даси звіт на раді племени!.. — з ненавистю в голосі пригрозив Аракень.
— Тепер я помщуся за Журіті!.. — насилу видобув зі себе слова потрясений жалем і люттю Моема.
— Не смій, Моемо! — відіпхнув товариша Аракень. — Він мусить стати перед радою племени живим!.
— Бідний Журіті!.. — заплакав Моема. — Він своїм тілом заступив оцього боягуза, і сам загинув!..
— Журіті мусів загинути, — сумно відповів Аракень, спритно зв’язуючи в темноті руки Арасі. — Він бачив Анянґу, пам’ятаєш?.. Самотній сказав, що це віщує для нього нещастя. І так сталося: пророцтво збулося!..
Нечуваний гість
Вже минуло три дні й три ночі, відколи Данко знову залишився сам в дикій місцевості. Коли б Канту і Жараке не загинули — він напевне вже досі був би в оселі. А так, ішов, тільки приблизно уявляючи собі напрямок, нераз блукав, нераз, натикаючись на перепони, вертався назад і тратив багато часу намарне.