Сказати було нічого. Вася не розумів, до чого хилить директор, тому мовчки зітнув плечима.
— У мовчанку будемо гратися? Де так ти хоробрий, а де… Як же ти умудрився побити товариша?
Вася зітхнув з полегкістю. Його вочевидь з кимось переплутали.
— Я нікого не бив, — сказав він.
— Он як? Виходить, батьки Максима Ливнєва на тебе наговорюють? Ось, будь ласка, чорним по білому написано: «Заява. Василь Єрмолаєв побив нашого сина і порвав йому куртку. Просимо вжити заходів».
Від такого віроломства Вася сторопів. Потерпілим у бійці явно був не Ливнєв, а він сам. Коли б не бабуся Августина, ходити б йому досі в синцях і саднах. До того ж він про ту бійку і думати забув.
— Та це ж коли було, — не до речі бовкнув Вася.
— Значить, усе-таки було? — директор ухопився за зачіпку з радістю слідчого, що знайшов доказ.
— Куртку він сам порвав, — сказав Вася.
— Як це сам? Узяв і порвав собі куртку?
— Ні. Він падав і зачепився за сучок.
— А чому він упав? — допитувався Савелій Прохорович.
Це було провокаційне питання, але збрехати Вася не міг. Він похнюплено зізнався.
— Я його вдарив.
— Усе ясно. Сьогодні ж нехай прийде твій дід. Скликаємо екстрену педраду.
— Я його не бив. Чесно! — намагався виправдатися Вася, але директор його вже не слухав.
— Єрмолаєв, твої витівки всім набридли. Затіяв, розумієш, бійку, а тепер у кущі? Марш з кабінету, і щоб без діда я тебе не бачив!
Вася вирішив не посвячувати маму у свої неприємності, щоб не захмарювати її перебування на Батьківщині. Досить того, що доведеться тягнути в школу діда. Він почекав, поки мама пішла, і лише тоді ошелешив старого новиною:
— Діду, тебе викликають у школу. Батьки Ливнєва наскаржилися, ніби я його побив, але це брехня.
Вася розповів дідові про бійку двотижневої давнини того дня, коли він познайомився з Августиною та Липочкою.
— Та директор навіть слухати не став. Викликає тебе на педраду, — закінчив Вася.
Несподівано пролунав голос мами.
— Такого беззаконня прощати не можна. Неподобство якесь! Розвели в школі дідівщину. Я сама піду до директора, — заявила вона і, помітивши здивовані погляди діда й онука, додала: — Я мобільник забула. Але на вашому місці я б не стала секретничати. Хлопець, як сирота. Його б'ють і на нього ж зводять наклеп.
Васю надихнув рішучий настрій мами, але насправді все виявилося набагато гіршим, ніж він гадав.
У кабінеті директори зібралися вчителі Васі Єрмолаєва. Вони сиділи навколо столу з похмурим виглядом присяжних, готових до виголошення обвинувального вироку. Мати Максима Ливнєва, одягнена за останньою модою брюнетка з накладними нігтями, закинувши ногу на ногу, сиділа на стільці біля стіни.
Побачивши Тетяну Єрмолаєву-Джоунз, директор задоволено кивнув.
— Це дуже добре, що ви приїхали. Я б сказав, своєчасно.
— Мій син не винен. Ливнєв його весь час зачіпає. Вася тихий хлопчик і зовсім не забіяка, — завзято сказала Тетяна.
— Це мій Максик зразковий хлопчик. Це хто завгодно підтвердить. Він росте в порядній родині і здобуває гарне виховання, не те, що дехто, — пішла в наступ мати Ливнєва.
— Яке ви маєте право… — почала Тетяна, але Савелій Прохорович жестом перервав її:
— Давайте про все по черзі. Адже ви, здається, живете не тут, тому візьму на себе сміливість сказати, не надто добре знаєте свого сина. По-вашому, він просто ягнятко. А послухаймо, якої думки вчителі. Ось класна керівниця вам розповість про його витівки.
Кіра Миколаївна підвелася зі стільця, як скеля, сповнена своєї значущості.
— Лобур він! З двійок не вилазить. Якби тільки байдикував — півлиха. Але він найперший порушник дисципліни. Недавно на літературі придумав дзеркалами підказки передавати. Підбив однокласників, понавішував дзеркал, і що в результаті? Купа битого скла і зірваний урок. Сам не вчиться й інших на хуліганство штовхає.
— Заведеться одна чорна вівця і всю отару поганить, — блиснув народною мудрістю математик.
— А його витівка з мітлою! Він же просто небезпечний для суспільства, — вкинула й своє слово завуч з виховної роботи.
Почувши таке звинувачення, Никанор Іванович став на захист онука:
— Вася, можливо, неуважний і непосидючий, але щоб небезпечний для суспільства, це вже занадто. Він же дитина.
— Мій Максим… — почала була мати Ливнєва, але директор її перебив: