Поки Нільс їв, гусак мовчки стояв біля нього, а коли той проковтнув останній шматочок, озвався тихим голосом:
— Ну й до табуна ж ми пристали. Вони нас, домашніх гусей, за ніщо вважають.
— Я теж помітив це, — мовив Нільс.
— Отож я й хочу долетіти з ними до Лапландії. Хай побачать, що домашні гуси не гірші за диких.
— Атож, нехай побачать, — погодився хлопчик; він не повірив, що Мортен може залетіти так далеко, але не хотів бентежити його.
— Однак я боюся пускатися в таку далеку подорож сам,— вів далі гусак, — тому хочу спитати тебе, чи не полетиш і ти зі мною?
Нільс, звісно, мав на думці якнайшвидше повернутись додому, тому першу мить не знав, що й відповісти.
— Я не думав, що ти захочеш узяти мене. Та й додому треба повертатися, — сказав він.
Проте гусак забув про всі кривди, які зазнав колись од хлопця. Він пам’ятав тільки, що Нільс допіру врятував йому життя.
— Я тебе не залишу, не бійся. Восени ми повернемось назад до твоєї домівки.
Нільс подумав, що й справді добре було б якийсь час не з’являтися батькам на очі. Він уже хотів сказати, що згоден летіти з Мортеном, коли почув позад себе шурхіт. То дикі гуси вилізли з озера і струшували з пір’я воду. Потім вони стали в один ряд і з проводаркою на чолі попрямували до Нільса та Мортена.
— Дивись, не признавайся, що ти людина, — шепнув Мортен хлопчикові і, низько кланяючись, вийшов назустріч диким гусям.
Тепер Мортен міг добре на них роздивитися. Дикі гуси ви-
явилися набагато менші за нього і хоч би тобі одна біла — геть усі сірі з брунатними цятками. А їхні очі просто злякали гусака — вони світилися жовтим блиском, ніби в них горіло полум’я. Та найбільше Мортена вразили їхні ноги — великі, з пораненими пальцями. Ходили дикі гуси не статечно, як звик Мортен, а немов стрибали, не розбираючи, куди ступають.
Найкумедніший вигляд мала сама проводарка. Одразу було видно, що вона дуже стара. Голову вона мала більшу за інших, ноги грубіші та ще дужче понівечені, шию тоненьку, крила кістляві, а пір’я жорстке і зблякле, ніби припорошене. Зате очі в неї горіли, як дві жаринки.
Вона привіталася з гусаком і сказала:
— Ми хочемо знати, що ви за одні.
— Про себе мені нема чого багато розповідати, — мовив Гусак. — Я народився минулої весни в Сканарі, а восени мене продали Гольгерові Нільсонові в село Вестравеменгог. У нього я й жив донині.
— Так, так, видно, що ти не значного роду, — сказала проводарка. — Як же ти набрався сміливості летіти з дикими гусьми?
— Бо хотів показати вам, що й домашні гуси не такі вже нікчеми, — відповів Мортен.
— Еге ж, ти й показав, — мовила стара гуска. — Бачили ми, як ти літаєш. Але, може, ти вмієш щось інше? Може, гарно плаваєш?
— Ні, і плаваю я погано, — признався гусак. — За все своє життя я плавав тільки в канаві.
Мортен гадав, що проводарка прожене його з табуна, тому не дуже добирав слів.
— Тоді ти, мабуть, майстер стрибати?
— Стрибати? Хіба статечний домашній гусак дозволить собі таке! — сказав Мортен і похопився, що бовкнув зайве. Адже він щойно сам бачив, як кумедно стрибають дикі гуси.
Тепер він уже був певен, що проводарка прожене його.
Однак вона сказала:
— Мені подобається, що ти так сміливо відповідаєш. Бо
хто сміливий, з того буде добрий товариш. А навчитися, чого не вмієш, ніколи не пізно. Отже, якщо хочеш, можеш залишитися з нами.
-— Дуже хочу! — зрадів гусак.
— Я Ака з Кебнекайсе, і гуси в моєму табуні всі значного роду, — вела далі стара гуска. — Ми не якісь там зайдисвіти і не приймаємо до себе кого попало. А хто це з тобою? Такого я ще ніколи не бачила, — спитала вона, показуючи на хлопчика.
— Я Нільс Гольгерсон,—мовив хлопчик.—Досі був людиною, але сьогодні вранці...
Більше він нічого не встиг сказати. Ака та її табун миттю відступили назад, витягли шиї і грізно засичали на нього.
— Я так і подумала, як тільки побачила тебе на березі, — мовила Ака. — Зараз же геть звідси! Ми не стерпимо серед нас людини.
— Не може бути, — втрутився Мортен, — щоб ви, дикі гуси, боялися такої крихітки. Вранці він, звичайно, піде собі додому, але невже ви виженете його вночі, коли в лісі шастають хижі звірі?
Стара гуска знову підійшла ближче.
— Мене вчили боятися кожного, хто зветься людиною, дарма, великий він чи малий, — мовила вона. — Та коли ти, гусаче, поручишся, що він не вчинить нам ніякої кривди, то нехай ночує. Проте я не впевнена, чи вподобає він таке спання, та й ти теж, бо ми спочиватимемо на плавучій крижині. А завтра вранці хай іде собі геть.
З цими словами стара гуска знялася вгору, а за нею і весь табун.