Коли так він говорив, цикада, утікаючи від ластівки, яка хотіла її зловити, упала на груди Хлої під одяг. Ластівка, переслідуючи цикаду, не змогла її знайти, але, пролітаючи близько, торкнулася крилом личка дівчини, а вона, не знаючи, що сталося, закричала голосно й пробудилася зі сну, але тут-таки, спостерігши ластівку, яка літала близенько, й Дафніса, що сміявся з її переляку, забула свій страх і протирала очі, що злипалися ще зі сну. І цикада затріскотіла з пазухи, начебто той, хто шукає захисту, хоче подякувати за порятунок. Тоді Хлоя знову голосно зойкнула, а Дафніс, засміявшись, не згубив нагоди й, всунувши руку між перса, витягнув гарну цикаду, яка навіть у його руці не замовкла. Хлоя ж, уздрівши цикаду, узяла її в руки й, поцілувавши, назад пустила, так само цвіркотливу, у пазуху.
Іншим разом лісова горлиця принесла їм утіху своєю піснею. А коли Хлоя захотіла знати, що вона виспівує, то Дафніс, повчаючи, розповів їй усім відому казку: «Була собі, дівчинко, така, як ти, прекрасна дівчина, яка пасла стадо корів у лісі. Була вона співуча, і корови раділи з її пісень, так що не було потреби підганяти їх ні пастушим посохом, ні батогом. Бувало, сяде під сосною, увінчана сосновою гілочкою, та й оспівує Пана й Пітис12, а корови, почувши її голос, зупинялися. Недалеко від неї хлопець пас корови, сам гарний і співучий, як ця дівчина. Він співав, викликаючи її на змагання, а голос у нього був сильніший, ніж у дорослого, і приємніший, ніж у хлопчини. Тож вісім найкращих корів принадив своїм співом. Сумно стало дівчині, бо втратила частину свого стада й зазнала поразки у співі. Тому вона попросила богів, щоб її перетворили у пташку раніше, ніж повернеться додому. Боги послухали й зробили її пташкою, що, як ця дівчина, живе в горах і співає. Та ще й сьогодні виспівує, сповіщаючи нещастя, адже ж шукає своїх корів, що розбрелися».
Такі радощі принесло їм літо. Восени, коли дозрів виноград, тірійські пірати13 припливли на маленькому судні, щоб не прийняли їх за чужинців, прибули до цих полів, вийшли на сушу в панцирах та з мечами, знищили країну й забрали все, що потрапило до рук: пахуче вино, чимало пшениці, вощину з медом, кілька биків із череди Доркона. Захопили також Дафніса, що сумний блукав понад морем, бо Хлоя, як дівчина, пізніше виганяла на пасовисько вівці Дріаса зі страху перед зарозумілими пастухами. Коли пірати побачили такого рослявого та вродливого хлопця, кращого за все, що вони взяли на полях, більше не турбувалися ні про кіз, ні про овець, ні про інші поля, а забрали Дафніса на судно: він почав плакати, не знаючи, що робити, та кликав голосно Хлою. Пірати ж, відв'язавши канати й взявши до рук весла, відплили в море. Хлоя саме тоді виганяла отару й несла Дафнісу, як дарунок, нову сирінгу. Побачивши, що його кози розбрелися, і, почувши голос Дафніса, який кликав її щораз голосніше, залишила овець, кинула сирінгу та й побігла до Доркона просити допомоги.
Доркон лежав, тяжко побитий піратами, ледве дихав, увесь у крові. Коли побачив Хлою, у серці знову зажевріла маленька іскринка давнього кохання, і він промовив: «Хлоє, я скоро помру. Мене побили безбожні пірати, як вола, коли я захищав своїх корів. Порятуй себе й Дафніса, помстися за мене та знищ їх. Я привчив своїх корів, щоб вони йшли на голос сирінги й ловили її звуки, якщо пасуться навіть далеко. Іди, візьми сирінгу й заграй ту пісню, яку колись Дафніс навчився від мене, а ти від нього. Про все інше потурбується моя сирінга й корови, що залишилися. Дарую тобі цю сирінгу, на якій я не раз перемагав у змаганнях і волопасів, і козопасів. За це поцілуй мене ще живого, а як помру, заплач. Коли ж побачиш, що хтось інший пасе мою череду, згадай про мене».
Доркон, мовивши такі слова й поцілувавши дівчину востаннє, віддав душу разом із поцілунком і з тими словами. Хлоя, узявши сирінгу, приклала до вуст і заграла так голосно, як тільки могла. Корови на судні, почувши й пізнавши пісню, замукали й скочили в море. Від раптових стрибків судно нахилилося на один бік, і від падіння корів вода в морі розгойдалася, і судно від бурхливих хвиль затонуло. Хто був на судні, стрибнув у море, хоч не в усіх була надія на порятунок. Пірати були обтяжені мечами, одягнені в панцирі, покриті лускою, а їхні кнеміди14 досягали до середини гомілок, Дафніс же був босий, як пас на пасовиську худобу, напівголий, адже стояла тоді спекотна пора. Саме їх, піратів, зброя швидко потягла у глибінь. Дафніс легко скинув свій одяг, бо плавав він погано — досі доводилося плавати тільки в річках. А тут необхідність підказала, що йому робити, поплив поміж корів і, схопившись за роги двох із них руками, поплив спокійно й без труднощів, начебто їхав на возі (корова плаває так, як жодна людина, поступається тільки водяним птахам і рибам. Корова не може загинути у воді, поки не промокнуть ратиці й не повідпадають. Про це свідчать аж до сьогодні численні місця у морі, названі «воловими переправами»)..