Отак урятувався Дафніс, уникаючи всупереч надії двох небезпек: розбою і загибелі судна. Вийшовши з води, знайшов на березі Хлою, яка й сміялася, і плакала. Він пригорнув її до грудей і запитав, чому грала на сирінзі. Вона все йому розповіла: і про втечу до Доркона, і про навчання худоби, і як велів їй грати Доркон, і що він помер, тільки соромилася сказати про поцілунок. Вони вирішили віддати шану Дорконові й разом із близькими побажали його поховати. Насипали нещасному добродієві могилу, насадили біля неї плодоносних дерев і повісили на їхніх гілках перші здобутки своєї праці: для жертвоприношення принесли молока, видушили з винограду сік і поламали чимало сирінг. Почулося тужливе мукання худоби, яка бігала сюди-туди, налякавшись. Козопаси та вівчарі говорили, що це був плач худоби за мертвим волопасом.
Після Дорконового похорону Хлоя, завівши Дафніса до гроту німф, обмила його15 і саме тоді вперше у присутності
Дафніса помила своє біле, блискуче й гарне тіло, отож після купелі воно не могло не стати принадніше.
Потім, назбиравши квітів, які росли на ту пору, увінчали статуї німф, а сирінгу Доркона, як офіру, повісили на скелі. По тому пішли поглянути на кіз та овець. Тварини лежали, не паслися, навіть не мекали, але, вважаю, сумували — не було біля них Дафніса та Хлої. Коли ж Дафніс і Хлоя з'явилися і, як звичайно, крикнули та заграли на сирінзі, то вівці зараз же піднялися й почали пастися, а кози стали стрибати та брикатися, мовби раділи, що врятувався їхній милий пастух. Та не радів Дафніс: він побачив Хлою голою й уперше пізнав її сховану красу. Тож щось мучило його серце, немовби з'їв отруту; часто зітхав, ніби хтось гнався за ним; знову дихання у нього зупиняється, начебто втомився недавнім бігом. Йому здалася ота купіль страшніша за море, у нього ще трималася думка, що душа його серед піратів, він же молодий, простодушний і зовсім не знає розбійницького мистецтва Ерота.
КНИГА II
Уже осінь розцвіла в повній своїй красі, надходив час збирання винограду, тож на полях працювали всі. Один рихтував чавильні преси, інший чистив бочки, ще інший плів кошики. Одному потрібен був ніж для обрізування винограду, інший знаходив каменя, щоб чавити сік із винограду, а ще інший шукав сухих гілляк, без кори, на смолоскипи, щоб уночі при світлі можна було носити виноградний сік із поля додому. Також Дафніс і Хлоя перестали турбуватися про овець і кіз і подавали одне одному допомогу, як уміли. Він носив у кошиках виноградні грона, чавив їх у чавильних пресах і зливав сік у бочки. Хлоя готувала їжу робітникам, давала їм пити старіше вино й збирала грона з нижчих виноградних кущів. На Лесбосі взагалі виноградні кущі низькі, угору не ростуть і не пнуться по деревах, а спускають донизу гілки і в'ються, наче плющ; навіть дитина могла б дістати грона, якби її руки не були зв'язані пелюшками.
На святі Діоніса в день народження вина, як звичайно буває, жінки з сусідніх сіл, запрошені на допомогу, скоса поглядали на Дафніса та вихваляли його, заявляючи, що він вродою подібний до Діоніса, а сміливіші навіть цілували, тягли до себе — це засмучувало Хлою. Хлопці ж при чавильних пресах кидали Хлої розмаїті слова, стрибали біля неї, немов сатири біля вакханки, і кожен радо хотів би стати овечкою, яку б вона пасла. Тоді Хлоя раділа, а Дафніс сумував. Отож, обоє бажали, щоби скоро прийшов кінець збиранню винограду й вони повернулися у свої звичні місця, де замість дикого крику могли слухати звуки сирінги або мекання своїх отар.
Згодом, через кілька днів, коли зібрали виноград і наповнили бочки виноградним соком, відпала потреба в робочих руках. Тоді Дафніс і Хлоя вигнали свої отари на пасовисько й, з радістю вклонившись німфам, принесли їм виноградні гілки як першу офіру Вони й раніше не проходили мимо німф байдуже, але завжди, коли гнали худібку на пасовисько, молилися їм, а коли з пасовиська, — схиляли перед ними голови. Постійно щось приносили німфам: чи якусь квітку, чи фрукт, чи зелену гілку, чи горнятко молока. За це пізніше мали від богинь нагороду. А тоді, після збирання винограду, Дафніс і Хлоя, начебто собаки, спущені з прив'язі, стрибали, грали на сирінзі, співали й навіть мекали разом із козами та вівцями.
Коли Дафніс і Хлоя отак раділи, до них підійшов старий дід у кожусі, на ногах мав просте селянське взуття, зі старенькою пастушою торбиною на плечах і, підсівши до них, промовив: «Любі діти, я, старий Філет, часто оспівував оцих німф, не раз грав на сирінзі Панові, голос моєї сирінги управляв не одною чередою корів. Зараз я прийшов до вас повідомити, що бачив, і сповістити, що почув. Є у мене сад, виплеканий власними руками. Його я обробляю, відколи перестав пасти худобу через старість. Усе в ньому є, що пори року приносять: навесні — троянди, лілеї, гіацинти та двох сортів фіалки; улітку — мак, дикі груші та всякі яблука. Зараз — виноград, фіги, гранати й зелений мирт. У садку вранці збираються зграї птахів: одні поживитись, інші співають — багато в ньому росте дерев, усюди тінь і з трьох джерел витікає вода. Забери огорожу — подумаєш, що це гай.