О п’ятій на мій мобільник надійшло повідомлення. Вілл зарухавсь, і я схопилася, щоб добігти до телефону, перш ніж він розбудить Вілла.
Немає поїздів. Ви змогли б залишитися в нас на ніч? Натан не може.
Камілла Трейнор
Не встигнувши й подумати, я відписала:
Авжеж.
Я зателефонувала батькам і сказала, що залишаюся на ніч. Моя мама наче відчула полегшу. А коли я сказала їй, що мені за це заплатять, вона дуже втішилась.
— Знаєш що, Бернарде? — сказала вона, трохи прикривши телефон рукою. — Їй вже платять за те, що вона спить.
Я почула, як батько вигукнув:
— Дяка Богові, вона знайшла роботу своєї мрії!
Я надіслала текстове повідомлення Патрикові:
Мене попрохали залишитись на роботі, я передзвоню пізніше.
Відповідь надійшла за декілька секунд.
Сьогодні в мене крос по снігу. Добра практика перед Норвегією!
Цілую. П.
Я здивувалась, як можна так радіти думці про біг за мінусових температур у майці й спортивних штанях.
Вілл спав. Я приготувала собі їжу й розморозила суп на випадок, якщо він пізніше захоче поїсти. Розпалила вогнище — ану як Віллові покращає й він переміститься у вітальню. Я прочитала ще одне оповідання й задумалась, скільки часу минуло, відтоді як я востаннє купляла собі книжку. В дитинстві я любила читати, але потім я не читала нічого, крім журналів. Трина — ось хто любив читати. Тому, беручи до рук книжку, я відчувала, що вдираюсь на її територію. Я думала про те, що вони з Томасом поїдуть в університет, і зрозуміла, що й досі не знаю, почуваюся від цього щасливою чи сумую… або й складніше, десь між тим і тим.
Натан зателефонував о сьомій. Здавалося, він радий, що я залишуся.
— Я не можу додзвонитися до містера Трейнора. Я навіть зателефонувала на міський номер, але мене перемикнуло на автовідповідач.
— Так. Ну… Його й не буде.
— Не буде?
Раптом я інстинктивно запанікувала, подумавши, що в будинку всю ніч будемо лише ми з Віллом. Я боялася знову зробити серйозну помилку, ставлячи під загрозу Віллове здоров’я.
— Може, тоді я зателефоную місіс Трейнор?
На другому кінці — коротка пауза.
— Ні. Краще не треба.
— Але…
— Послухай, Лу, він часто… він часто кудись ходить, коли місіс Ті ночує за містом.
Лише за хвилину-дві я зрозуміла, на що він натякає.
— А…
— Добре, що ти там, і край на тому. Якщо ти певна, що Віллові краще, то я прийду рано-вранці.
Є звичайні години, а є непридатні ні до чого, коли час тягнеться, відстає, а життя — реальне життя, — здається, існує десь далеко. Я трохи подивилась телевізор, поїла та поприбирала на кухні, безшумно переміщаючись по флігелю. Нарешті повернулась у Віллову кімнату.
Коли зачинила двері, він поворухнувся й підвів трішки голову.
— Котра година, Кларк? — його голос трохи приглушила подушка.
— Чверть по восьмій.
Він опустив голову й перетравив це.
— Можна мені пити?
У його словах більше не було ні гризькості, ні ущипливості. Неначе хвороба нарешті зробила його вразливим. Я дала йому напій і ввімкнула біля ліжка світло. Потім сіла на край ліжка й торкнулася його лоба, як це робила моя мама, коли я була дитиною. Він досі був трохи гарячим, однак далеко не таким, як раніше.
— Холодні руки.
— Ви вже скаржилися.
— Справді? — Здавалося, він був щиро здивований.
— Хочете трохи супу?
— Ні.
— Вам зручно?
Я ніколи не знала, наскільки йому незручно, але підозрювала, що більше, ніж він показував.
— Було б добре перевернутися на другий бік. Просто перекотіть мене. І не треба мене садовити.
Я полізла на ліжко й пересунула його так дбайливо, як могла. Він уже не був зловісно гарячим — звичайне тепле тіло з-під ковдри.
— Ще щось потрібно?
— Хіба вам не треба йти додому?
— Усе гаразд, — мовила я. — Я залишаюся на ніч.
Надворі вже давно розсіялись останні відблиски дня. Сніг і далі падав. За вікном на ґанку сніжинки купалися в блідо-золотавому меланхолійному світлі ліхтаря. У цілковитій тиші ми сиділи й споглядали гіпнотичне снігопаддя.
— Можна запитати? — сказала я нарешті. Я дивилась на його руки на простирадлі. Здавалося дивним, що вони, такі звичайні, такі сильні на вигляд, усе ж ні на що не придатні.
— Підозрюю, що ви й так запитаєте.
— Що сталося? — З думки не йшли сліди на його зап’ястках. Це була єдина річ, про яку я не могла запитати відверто.