Він розплющив одне око.
— Як я став таким? — Коли я кивнула, він знову заплющив очі. — Аварія з мотоциклом. Не моїм. Я був безневинним пішоходом.
— Я думала, це через катання на лижах або банджі-джампінг, щось такого плану.
— Усі так думають. Божий жарт. Я переходив дорогу біля свого будинку. Не тут, — сказав він. — Біля мого лондонського дому.
Я роздивилася книжки на його книжковій полиці. Серед романів, засмальцьованих книжок кишенькового формату в м’якій обкладинці, були й ділові книжки: «Корпоративне право», «Поглинання», довідники з невідомих мені дисциплін.
— Невже не існувало жодного способу працювати далі?
— Ні. А також жити в квартирі, відпочивати, просто жити… Здається, ви зустрічалися з моєю колишньою подружкою, — пауза не змогла приховати гіркоту в його голосі. — Але мені, мабуть, треба бути вдячним, бо якийсь час лікарі взагалі не йняли віри, що я виживу.
— Ви ненавидите це? Я про життя тут.
— Так.
— Чи є у вас можливість знов жити в Лондоні?
— У такому стані — ні.
— Але вам може покращати. Натан сказав, що в лікуванні цього виду травм наявний значний прогрес.
Вілл знов заплющив очі.
Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях.
— Пробачте, — сказала я, сівши рівно, — якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пішла?
— Ні. Побудьте ще трошки. Побалакайте зі мною. — Він ковтнув. Його очі розплющилися знову й погляд зустрівся з моїм. Здавалося, він нестерпно втомився. — Скажіть мені щось хороше.
Якусь хвилю я вагалась, а потім відкинулася на подушки поруч із ним. Ми сиділи майже в темряві, спостерігаючи за сніжинками, що, на мить блимнувши, зникали в чорній ночі.
— Знаєте… Я колись про те саме прохала свого тата, — нарешті сказала я. — Та якщо я розповім вам, що він відказував, ви матимете мене за божевільну.
— Божевільнішу, ніж зараз?
— Коли мені снились страховиддя або було сумно чи страшно, він співав мені… — Я почала сміятися. — Ой… Я не можу…
— Кажіть далі.
— Він співав мені пісню про Мавпокрай.
— Що?
— Пісню про Мавпокрай. Раніше я думала, що всі її знають.
— Повірте мені, Кларк, — пробурмотів він, — я аніже´ не знаю про Мавпокрай.
Я глибоко вдихнула, заплющила очі й почала співати:
— Господи Ісусе!
Я ще раз вдихнула.
Настала нетривала тиша.
— Ви божевільна. Уся ваша родина божевільна.
— Але це спрацювало.
— На Бога, ви жахливо співаєте. Сподіваюся, ваш тато робив це краще.
— Думаю, ви хотіли сказати: «Спасибі, міс Кларк, за спробу розважити мене».
— Припускаю, що з неї стільки ж пожитку, скільки й з психотерапевтичної допомоги, яку я дістав. Добре, Кларк, — промовив він, — розкажіть мені ще щось. Щось, де не потрібно співати.
Я трохи подумала.
— Гм… гаразд, добре… Ви помітили моє взуття цими днями?
— Важко не помітити.
— Ну от, моя мама каже, що мій нахил до незвичайного взуття виявився, ще коли мені було три роки. Вона купила мені пару блискучих яскраво-бірюзових гумових чобіт. На той час вони були досить незвичні. Діти тоді носили або зелені, або, можливо, червоні, якщо пощастило. І, як вона каже, з того дня, коли вона принесла чобітки додому, я відмовлялася знімати їх. Я спала в них, купалася, ходила все літо в садочок. Ті блискучі чобітки та джмелині колготки були моїм улюбленим вбранням.
— Джмелині колготки?
— У чорно-жовту смужку.
— Пречудово.
— Звучить трохи грубо.
— Але це правда. Це, напевне, огидно.
— Можливо, для вас це огидно, Вілле Трейнор, але в’явіть собі, не всі дівчата одягаються, просто щоб подобатися чоловікам.
— Дурниці.
— Ні, не дурниці.
— Хоч би що робили жінки, вони думають про чоловіків. Хоч би що робили люди, все заради сексу. Ви не читали «Червону королеву»?
— Я в’явлення не маю, про що ви. Однак можу запевнити вас, що, сидячи на ліжку й співаючи пісню «Мавпокрай», я не планувала знадити вас. А коли я мала три рочки, мені просто дуже подобалися смугасті ноги.
Я зрозуміла, що тривога, яка не відпускала мене весь день, поволі відступає з кожною заувагою Вілла. Я більше не відповідала за бідолашного квадриплегіка. Я просто сиділа поруч із надто саркастичним парубком, і ми балакали.