Джеймс Гедлі Чейз
Дванадцять китайців і жінка
Розділ перший
Феннер ліниво розплющив око, коли Пола Доулен просунула у двері контори свою голівку з елегантними локонами. Затуманеним поглядом зиркнув на неї, а відтак зручніше вмостився у кріслі. Його великі ноги відпочивали на білосніжному стосикові промокального паперу, а крісло-вертушка небезпечно нахилилося під кутом 45 градусів.
— Біжи геть, крихітко, поговоримо згодом. Бо зараз я думаю.
У прочинених дверях мелькнули ще кілька завитків, і Пола підійшла до крісла.
— Прокидайся, Морфею! До тебе клієнт.
Феннер застогнав.
— Скажи йому, нехай забирається геть. Поясни, що ми зачиняємо нашу конторку. Чорт забирай, треба ж мені хоч колись поспати!
— А навіщо тобі ліжко? — нетерпляче хмикнула Пола.
— Відчепися, — пробурмотів Феннер, іще зручніше вмощуючись у кріслі.
— Усе-таки, Дейве, — зітхнула Пола, — прокидайся! У приймальні на тебе чекає справжня красуня! Ще й дуже засмучена...
Феннер розплющив обидва ока.
— Хто вона? Мабуть, знову збирають гроші на якусь благодійність.
Пола присіла на краєчок стола.
— Інколи я запитую себе: і навіщо ти тримаєш під дверима ту миску для пожертв... То берешся до роботи, чи як?
Феннер заперечливо крутнув головою.
— Ні, якщо цього можна уникнути, — відповів він. — Але ж ми на мілині, чи не так? Утім, якось викрутимося!
— Ти відкидаєш щось справді варте уваги. Та якщо вже так вирішив... — і Пола зісковзнула зі столу.
— Зачекай-но! — Феннер, випроставшись у кріслі, відсунув капелюха з очей.
— Вона справді гарна?
Пола кивнула.
— І здається, у неї серйозні неприємності, Дейве!
— Ну добре, тоді клич!
Пола, відчинивши двері, запросила:
— Заходьте, будь ласка!
Приємний голос подякував, і до кімнати увійшла молода жінка. Вона повільно проминула Полу, дивлячись на Феннера великими блакитними очима з поволокою. Була трохи вищою за середній зріст, гнучкою і делікатною. Мала довгі ноги з невеликими ступнями й тендітні руки; трималася дуже прямо. Її кучеряве волосся, що вибивалося з-під строгого капелюшка, було кольору воронового крила. Одягнена у діловий костюм і виглядала дуже юною та наляканою.
Пола підбадьорливо їй усміхнулась і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.
Феннер піднявся.
— Прошу, сідайте, — запропонував відвідувачці. — Чим можу бути корисним?
І вказав на стілець поруч зі своїм письмовим столом.
Вона похитала головою.
— Ні, дякую, краще постою, — мовила жінка, ледь переводячи подих. — Я у вас не заберу багато часу.
Феннер знову сів.
— Ви можете почуватися тут цілком безпечно, — сказав він їй заспокійливо. — Тут усі чуються, мов удома.
Вони з хвилину дивились уважно одне на одного. Тоді Феннер сказав:
— Знаєте, ви би краще присіли. Маєте багато що розповісти, а вигляд у вас утомлений.
Феннер бачив, що відвідувачку лякає не він, а щось йому не відоме. Очі незнайомки неспокійно бігали, і вигляд у неї був такий, наче вона будь-якої миті готова утекти.
Жінка знову заперечливо хитнула головою.
— Хочу, щоб ви знайшли мою сестру, — сказала вона схвильовано. — Я дуже за неї тривожуся. Скільки це коштуватиме? Тобто, які у вас розцінки?
Феннер скоса поглянув на чорнильне приладдя на столі.
— Нехай вас не турбують витрати. Заспокойтесь і просто розкажіть мені все, — запропонував. — А для початку давайте познайомимося.
Раптом різко задзеленчав телефон. Дівчина здригнулася. Вона поквапно відступила від апарата кілька кроків, й очі її, затуманившись, ураз стали ще більшими.
Феннер посміхнувся.
— Зі мною теж так буває, — мовив спокійно, беручи слухавку. — Коли сплю, а несподівано забренькає телефон, то здається, ніби сорочка прилипає до тіла.
Жінка продовжувала стояти коло дверей, дуже напружена, насторожено спостерігаючи за ним.
Феннер сказав:
— Вибачте, хвилинку, — і зняв слухавку. — Алло!
На лінії чулося потріскування. Потім якийсь чоловік запитав із незначним акцентом:
— Феннер?
— Так!
— До тебе щомиті може зайти дівчина. Затримай її, до мого прибуття. Уже їду. Тобі зрозуміло?
Феннер поглянув на дівчину і знову підбадьорливо посміхнувся.
— Не розумію, про що ви, — сказав він телефонному співрозмовникові.
— Слухай і затям собі. До тебе прийде дівчина і розказуватиме про свою зниклу сестру. То ти її просто затримай, доки я не приїду. Вона психічно хвора, у неї манія переслідування. Вчора втекла з божевільні, а зараз, я знаю, вона йде до твоєї контори. Тож не відпускай її.
Феннер насунув капелюха на носа.
— А хто ви, до дідька, такий? — запитав.
На лінії знову почулось якесь тріщання.
— Усе поясню, коли приїду. Я вже в дорозі. Якщо ти мене послухаєш, отримаєш купу грошей.
Феннер відповів:
— Ок, чекатиму.
Дівчина запитала:
— Отже, він сказав, що я божевільна?
Однією рукою вона тримала сумку, а іншою перебирала складки спідниці.
Поклавши слухавку, Феннер коротко кивнув.
На мить вона примружила очі, а коли розплющила їх, повіки сіпнулися, мов у ляльки, котру раптово змусили сісти.
Із відчаєм у голосі дівчина мовила:
— Важко йому не повірити.
Потім поклала сумку на стіл, зняла рукавички і почала швидко розщіпати жакет.
Феннер сидів нерухомо, досі тримаючи руку на телефоні, й спостерігав за нею. Вона схлипнула, а тоді тремтячими пальцями взялася розщіпати ґудзики на блузці.
Феннер ворухнувся.
— Ви зовсім не мусите цього робити, — сказав ніяково. — Мене і без того зацікавив ваш випадок...
Вона знову схлипнула і, повернувшись до нього спиною, стягнула із себе блузку. Феннерова рука потяглася до дзвіночка. Можливо, ця дамочка і справді божевільна — ще спробує притягти його за спробу зґвалтування. Однак його рука застигла на півшляху, коли він побачив її спину. Вона вся була в рубцях. Тоненькі червоні смуги на її молочно-білому тілі складалися в дивний жахний малюнок. Дівчина знову одягла блузку, защіпнулась і вдягнула жакет. Повернувшись до Феннера, величезними очима поглянула на нього.
— Тож тепер вірите, що я в біді?
Феннер знову кивнув.
— Вам зовсім не слід було цього робити, бо ви звернулися до мене по допомогу, і нічого тут розводитися. Не бійтеся.
Вона стояла перед ним, покусуючи нижню губу блискучими рівними зубками. Відтак відчинила сумку, витягнула звідти пачку грошей і поклала на стіл перед господарем.
— Цього достатньо для завдатку?
Великим пальцем Феннер торкнувся пачки. Не порахувавши грошей, він не міг сказати з певністю, скільки там, але готовий був присягнути, що на око не менше, ніж шість «штук». Схопивши пачку, швидко звівся на ноги й пішов до дверей.
— Будьте тут, — звелів і вийшов у приймальню.
Пола сиділа перед друкарською машинкою, склавши руки на колінах. Побачивши його, запитально звела очі.
— Натягай капелюшка і чимдуж мчи з цією крихіткою в готель «Балтимор». Зніми для неї номер і накажи зачинитися там. Візьми ось ці гроші, та, щойно поселиш її, поклади їх у банк. Дізнайся про цю даму все, що зможеш. І запевни, що я подбаю про неї. Переконай її, що вона — у надійних руках, і трохи підсолоди це — ну, ти вмієш. Бідолаха дуже нервується і справді у біді, тому й потребує твоєї материнської опіки.
Феннер повернувся в контору.
— Як вас звати? — запитав відвідувачку.
Вона стиснула пальці.
— Заберіть мене звідси, — попросила.
Феннер поклав їй руку на плече.
— Пройдете з моєю секретаркою у безпечне місце. Вона потурбується про вас. Один чоловік дуже цікавиться вами — я займуся ним. То як вас звати?
— Мерієн Дейлі, — відповіла жінка й, ковтнувши слину, швидко продовжила: — Куди мене відсилаєте?