— Дозвольте дати вам пораду?
Вона знову кивнула, воліючи почути, що він скаже.
— Відпустіть це. У вас своє власне життя. Не живіть життям дядька Сола чи ваших батьків. — Його обличчя набуло серйозного вигляду, погляд став проникливим. — Ви не можете жити в минулому і, звісно, не в змозі його виправити. Те, що сталося з дядьком Солом, не має нічого спільного з вами. Спогади здатні вбивати, Іветт. Минуле може простягнути руку, схопити й затягнути туди, де не варто бути. Наприклад, до будівлі, що палає.
Ґамаш ще раз подивився на ненаситні язики полум’я, які охопили будинок, а потім знову на агентку Ніколь. Він нахилився до неї, їхні голови майже торкалися одна одної. Це був найінтимніший момент у її житті. М’яким голосом він прошепотів:
— Поховайте своїх мерців.
Тепер вона лежала в ліжку. Вона зігрілася й почувалася в безпеці. «Усе буде добре!» — сказала вона собі, дивлячись, як на підвіконня падає м’який, пухнастий сніг. Вона підтягнула ковдру до підборіддя й зарилася носом у постіль. Пахло димом.
А разом із запахом із пам’яті виринув уривок фрази, почутий крізь дим. Він прорізав дим і заскочив її на підлозі, де вона лежала, тремтячи від страху та самотності. Вона розуміла, що помре. На самоті. І замість побачити своїх рятівників вона почула їхні слова.
«Вона того не варта».
Вона мала згоріти на самоті, тому що вона не варта порятунку. Голос належав Бовуарові. Але до неї не долетіла відповідь Ґамаша, що загубилася в наповненому їдким димом коридорі: «Варта».
Вона чула лише ревіння вогню, що наближався, і калатання власного серця.
Цей сучий син Ґамаш залишив би її помирати. Він не її шукав, він хотів знайти Петрова. Він так одразу й запитав, побачивши її: «Де Петров?». Не поцікавився: «Ти в порядку?». Не сказав: «Слава богу, ми тебе знайшли!».
І він обманом змусив її розповісти йому про дядька Сода. Зрадити батька. Свою сім’ю. Тепер він знав усе. Тепер він знав напевно, що вона того не варта.
Бісів Ґамаш!
— Напевне, це був підпал, — припустив Бовуар, запихаючись яєчнею. Він зголоднів.
— Рут так не думає, — зауважив Ґамаш, намазуючи на круасан полуничний джем і сьорбаючи міцну гарячу каву. Вони сиділи в їдальні готелю — теплій, затишній кімнаті з величезним каміном і вікном із краєвидом на ліси та гори, хоча зараз їх і не видно було за сильним снігопадом.
Після минулої ночі обидва розмовляли пошепки: їхні горлянки боліли від диму і криків на морозному повітрі.
Ґабрі мав жахливий вигляд, тож Олів’є зачинив бістро і збирався відкрити лише на обід.
— Сьогодні вранці їстимете те, що є. Ніяких індивідуальних замовлень, — буркнув Ґабрі, щойно вони з’явилися. Згодом він подав їм вишуканий сніданок із яєчні, маринованої в кленовому сиропі й запеченої корейки та французьких тостів. І масляні круасани, щойно з печі. — На щастя для вас, коли у мене стрес, я йду на кухню й готую. Оце так ніч! Яка трагедія!
Після того як Ґабрі пішов, Бовуар повернувся до старшого інспектора.
— Що ви маєте на увазі, кажучи, ніби, на її думку, це не був підпал? А що ще це могло бути? Головний підозрюваний, щонайменше свідок у справі про вбивство, гине у пожежі, і це не вбивство?
— Вона каже, що сусідка бачила полум’я, яке виривалося з димаря.
— І що? Полум’я виривалося звідусіль. Воно виривалося ледь не з моєї дупи!
— Сусідка вважає, що це був нещасний випадок, у димоході загорілася сажа. Зачекаємо. Зараз приїде пожежний інспектор. До вечора ми отримаємо звіт. Іноді сигара — це просто сигара, Жане Гі.
— А коли вона спалахує? Ні, сер. Це був підпал. Сола Петрова вбили.
Решта дня минула, як у сповільненій зйомці: усі оговтувалися від пожежі й чекали на результати розслідування пожежного інспектора. Лем’є з’ясував, що найближчою родичкою Сола Петрова була його сестра у Квебеку. До неї відправили агента, щоб повідомити новину й зібрати більше інформації.
Після сніданку Бовуар ходив від хати до хати, торуючи шлях крізь кучугури пухнастого сніг, що доходили йому до колін. Він опитував сільських мешканців у надії знайти когось, хто знав жінку з прізвищем на букву «Л», яка жила в цій місцевості сорок п’ять років тому. Лем’є шукав у парафіяльних записах.
День був тихий, майже сонний. Виснаженість і товстий шар снігу сповільнювали плин життя. Ґамаш сидів за своїм столом. Позаду нього пожежники-добровольці мили пожежну машину та приводили до ладу своє спорядження. Він закинув ноги на стіл, заплющив очі, склав руки на животі і зрештою задрімав.