Клара зійшла з ескалатора наче уві сні. Підлога, здавалося, провалилася, а стіни відступили. «Дихай! Дихай!» — наказувала вона собі, злякавшись, що може насправді померти. Убита словами. Убита Сісі. Так невимушено й так жорстоко. Вона не впізнала в чоловікові поруч із Сісі Фортена, але ж вона бачила лише його фотографії.
Аматорське й банальне.
А потім прийшов біль і полилися сльози. Клара стояла в «Огілві», місці, куди прагнула потрапити все своє життя, і плакала. Ридаючи, вона опустила свої дорогоцінні подарунки на мармурову підлогу і поклала туди паніні, печиво і каву — обережно, як дитина залишає їжу для Санти. Потім вона стала на коліна сама, приносячи останню жертву, крихітну кульку болю.
Аматорське й банальне. Виправдалися всі її підозри, всі її страхи. Голос, який шепотів їй у темряві, поки Пітер спав, не брехав.
Її мистецтво було лайном.
Покупці кружляли навколо неї, але ніхто не пропонував допомоги. Так само, як і вона не допомогла жебраку на вулиці, — Клара усвідомила це. Вона повільно зібрала докупи себе та свої пакунки і проштовхнулася крізь обертові двері.
Було темно й холодно, її тепла шкіра неочікувано відчула суворі пориви вітру та снігу. Клара зупинилася, щоб дати очам звикнути до темряви.
Там, під вітриною, на землі все ще лежав безхатько. Підійшовши до нього, вона помітила, що блювота перестала парувати й замерзла. Наблизившись упритул, Клара переконалася, що то стара жінка. Було видно кучеряве сиве волосся й тонкі руки, що притискали зашкарублу ковдру до колін. Клара нахилилася і вдихнула запах. Цього було достатньо, щоб її занудило. Інстинктивно вона відсахнулася, а потім знову наблизилася. Поставивши на землю важкі сумки, вона поклала їжу поруч зі старою.
— Я принесла вам трохи їжі, — сказала Клара спочатку англійською, а потім французькою. Вона присунула пакет із паніні ближче, а каву підняла догори, сподіваючись, що торбешниця побачить її.
Але стара не ворухнулася. Клара занепокоїлася. Чи вона взагалі жива? Клара простягнула руку й обережно підняла вкрите брудом підборіддя.
— З вами все гаразд?
Чорна від бруду рукавичка підлетіла догори й обхопила зап’ястя Клари. Голова підвелася. Стомлені сльозаві очі зустрілися з очима Клари і затрималися на ній на довгу мить.
— Мені завжди була до вподоби твоя творчість, Кларо.
Розділ п'ятий
— Але це нечувано!
Мирна не хотіла, щоб це прозвучало так, ніби вона сумнівається в подрузі, але своїм «нечувано» вона вже виявила неабияку поблажливість. То було неймовірно. І все ж, незважаючи на чашку чаю і вогонь у каміні, її руки взялися сиротами.
Вони їхали додому з Монреалю мовчки, слухаючи різдвяний концерт на радіо Сі-Бі-Сі. Наступного ранку Клара рано-вранці прийшла до книгарні Мирни — їй кортіло потеревенити.
— Так, — погодилася Клара, попиваючи чай і беручи ще одне пісочне печиво у формі зірочки й гадаючи, коли ж вона зможе з чистою совістю почати їсти з вазочок із лакричними ласощами і зацукрованим імбиром, які Мирна розставила довкола.
— Вона сказала: «Я завжди любила твою творчість, Кларо»? — Клара кивнула. — І це було одразу після того, як Сісі сказала, що твоя творчість… утім, неважливо…
— Не тільки Сісі, а й Фортен також. Він назвав її аматорською і банальною. Та це не має значення. Богу подобаються мої роботи.
— І під Богом ти маєш на увазі обліплену лайном торбешницю?
— Саме так.
Мирна нахилилася вперед у своєму кріслі-гойдалці. Навколо неї були звичайні стоси книжок, що чекали, поки їх перевірять і визначать їм ціну. У Клари склалося враження, що вони підводилися на ноги і ходили за Мирною селом. Хай де б вона з’явилася, її оточували книжки, схожі на страшенно громіздкі візитівки.
Мирна поринула в спогади. Вона теж помітила волоцюжку, але зараз вона мало кого з безхатьків оминала своєю увагою. їй було цікаво, що станеться, якщо коли-небудь вона впізнає одного з них. Роками вона спостерігала пацієнтів психіатричної лікарні в Монреалі, а потім одного дня, не так раптово, як їй хотілося б вважати, з’явилася інструкція. Більшість клієнтів — тобто пацієнтів, які за одну ніч стали клієнтами, — треба було виписати. Мирна, звісно, протестувала, але врешті-решт здалася. І ось вона вже сиділа за своїм пошарпаним столом, а перед нею стояла черга «клієнтів». Вона дивилася їм у вічі й простягала кожному папірець, який брехливо переконував у готовності його власника до самостійного життя, а на додачу — рецепт і молитву.