Більшість швидко губила свій рецепт і ніколи так і не молилася.
За винятком хіба Клариної жебрачки.
«Чи можливо, — розмірковувала Мирна, спостерігаючи за подругою з-понад обідка своєї чашки, — що Клара зустріла Бога на вулиці?» Мирна вірила в Бога і благала, щоб Бог не виявився одним із тих чоловіків або жінок, яких вона зрадила, підписавши їхню виписку. Тож Мирну обтяжувала не лише надмірна вага.
Клара дивилась у вікно крізь дерев’яні полиці з книжками. Мирна точно знала, що бачить Клара. Вона сиділа в цьому самому кріслі незліченну кількість разів, теж дивилася у вікно і мріяла. Її мрії були простими. Як Абу Бен Адем Лі Ганта[27], вона завжди мала одну щиру мрію — мрію про мир. І вона знайшла його тут, у цьому простому, забутому богом селі у Східних кантонах. Після десятиліть, витрачених на лікування людей, яким так і не стало краще, після багаторічних споглядань загублених душ, які блукали вулицею, що стала їхнім новим домом, Мирна прагнула бачити інше.
Вона знала, що бачила Клара. Сільську луку, вкриту шаром снігу завтовшки з фут, криву ковзанку, пару сніговиків і три величезні сосни на дальньому боці, які вночі світилися веселими різнокольоровими різдвяними вогнями — червоними, зеленими та синіми. А на верхівці найвищої з них сяяла блискуча біла зірка, яку було видно на багато миль навколо.
Клара бачила мир і спокій.
Мирна встала і підійшла до дров’яної печі посеред книгарні й, узявши старий кавник, налила собі ще одну чашку. Вона подумала, чи не дістати їй маленьку каструльку й підігріти молока для гарячого шоколаду, але вирішила, що ще трохи зарано.
Біля печі вона поставила крісло-гойдалку, а навпроти — диван, який Пітер знайшов, коли рився в смітнику у Вільямсбурзі. Різдвяна ялинка, яку вони з Біллі Вільямсом притягли з лісу, стояла в кутку і наповнювала крамницю солодким ароматом. Тепер вона була прикрашена, а під нею лежали загорнуті в яскравий папір подарунки. Поруч стояла таця з печивом для всіх, хто зазирав до крамниці. Усюди виднілися вазочки з цукерками, до яких можна було легко дотягнутися.
— То звідки вона дізналася про твою творчість? — мусила запитати Мирна.
— А ти як гадаєш? — Кларі було справді цікаво почути думку Мирни. Вони обидві знали, у що вірить Клара.
Мирна на мить замислилася, тримаючи в руці книжку. їй завжди краще думалося з книжкою в руках. Проте відповіді не було.
— Я не знаю.
— Ти впевнена? — недовірливо усміхнулася Клара.
— Ти теж не знаєш, — відказала Мирна. — Ти хочеш вірити, що це був Бог. Мушу тобі сказати, що людей саджають і за менше.
— Але не надовго. — Клара перехопила погляд Мирни. — А в що б ти повірила на моєму місці? У те, що Сісі має рацію і мої роботи — лайно? Чи в те, що бездомна жінка — це Бог, а мої твори блискучі?
— Краще б ти припинила слухати інших і послухала себе.
— Я пробувала. — Клара засміялася. — О другій годині дня моя творчість здається мені геніальною, а о другій ночі — нікчемною.
Вона нахилилася вперед так, що її руки майже торкалися рук Мирни. Клара подивилася в теплі очі подруги й сказала дуже тихо:
— Я вірю, що зустріла Бога.
Мирна усміхнулася, і в її усмішці не було жодної поблажливості. Якщо Мирна щось і знала, то лише те, що вона нічого не знає.
— Це книжка Рут? — Клара взяла примірник «Я — СУПЕР». — Можна її купити?
— Але ж ти купила одну вчора. Ми обидві купили по книжці. Вона навіть підписала їх. Знаєш, здається, я бачила, як вона підписувала кілька книжок Одена теж.
— Я десь загубила свою. Я візьму цю, і якщо вона підпише Ентоні Гекта[28], то куплю і його.
Клара розгорнула томик і прочитала навмання:
— Як Рут це вдається? Присягаюся, вона просто стара п’яниця.
— Про Бога ти подумала так само, — зауважила Мирна.
— Послухай:
27
Абу Бен Адем — герой однойменного вірша, написаного 1834 року англійським критиком, есеїстом і поетом Лі Гантом; побожний близькосхідний шейх, який знаходить «любов Бога», що благословляє його.