Її намагалися привести до тями, викликали швидку допомогу, але врешті-решт дійшли висновку, що найшвидше буде доправити її до лікарні самотужки. Тож її поклали на відкриту вантажну платформу пікапа Біллі Вільямса й помчали на шаленій швидкості засніженими дорогами до Ковансвілю. Він, Олів’є і Рут сиділи поруч із Сісі, поки Біллі Вільямс гнав як навіжений. Разом із Біллі в кабіні, втупивши очі поперед себе, їхали бовдур чоловік Сісі та їхня донька. Мовчазні й нерухомі, наче сніговики. Пітер знав, що з його боку це немилосердно, але він не міг не злитися на чоловіка, який нічого не зробив, аби врятувати свою дружину, тоді як зовсім не знайомі люди докладали всіх зусиль.
Олів’є ритмічно нахилявся до грудей Сісі, роблячи масаж серця. Рут відраховувала ритм. А Пітеру дісталося найнеприємніше: він мав вдихнути повітря в її мертві легені. Що вони були мертві, усі знали, але все одно продовжували, поки авто Біллі підстрибувало на кожній вибоїні та розколині на обледенілій дорозі між Вільямсбургом і Ковансвілем. Стоячи на колінах на промерзлому металі, Пітер відчував, як із кожним стрибком набиває синці. Але він не спинявся. Не заради Сісі. А тому, що поруч із ним так само страждав Олів’є. Рут зі своїм хворим стегном теж стояла навколішки. Її старі коліна товклися об підлогу, утім, вона обережно й міцно тримала голову Сісі, а її голос рівно відраховував ритм. Він продовжував робити штучне дихання, притискаючи свої теплі губи до дедалі холодніших і жорсткіших губ Сісі, поки нарешті не відчув те саме, що відчув у дитинстві, коли поцілував свої лижні палиці. Просто хотів подивитися, що станеться. Палиці були такі холодні, що обпікали, а губи ніяк не відривалися. Нарешті він віддер їх, залишивши тонку шкірку на металі. Губи кровоточили. Він швидко озирнувся, щоб переконатися, чи ніхто не бачив.
Роблячи штучне дихання Сісі, Пітер мав схоже відчуття. Йому здавалося, що, коли він продовжуватиме це робити, його вологі губи з часом прилипнуть до її губ і не відстануть, поки він нарешті не відірве їх, залишаючи назавжди на ній частину себе. Кривавий поцілунок життя.
То була найгидотніша річ, яку йому коли-небудь доводилося робити. Він і за життя вважав Сісі досить огидною, а смерть точно не додала їй привабливості.
— Це було навмисне вбивство. Мадам де Пуатьє вбили електричним струмом, — сказав Ґамаш.
Клара повернулася до чоловіка.
— Ти знав, що лікарі запідозрили вбивство.
— Я чув, як доктор Ламберт розмовляв з офіцером поліції. Зачекайте, то були ви? — запитав Пітер у Лем’є.
— Oui, monsieur[63].
Я теж вас упізнав. Насправді, здається, ми зустрічалися раніше на громадських заходах.
— Цілком можливо. Смерть від електричного струму… — задумливо промовив Пітер. — Так, запах був. Барбекю.
— Знаєш, тепер, коли ти про це сказав, я теж пригадала, — з відразою промовила Клара. — Там був такий переполох, що важко щось пригадати.
— Саме про це я вас і хочу попросити, — сказав Ґамаш, даючи знак Лем’є, щоб робив нотатки.
Пітер провів їх до затишної вітальні і кинув у камін березову колодку. Кора спалахнула, полум’я охопило колодку, затріщало й застрибало. Ґамаш знову побачив підлогу з широких соснових дощок медового кольору, вікна, що виходили на сільську луку, піаніно й забиту книжками шафу, що займала одну зі стін. Перед каміном стояв диван, а по боках були приставлені два м’які крісла. На пуфах перед кріслами лежали старі газети, журнали, розгорнуті книжки. У знайомій Ґамашеві кімнаті все залишалося, як і раніше, єдиною відмінністю була величезна, пишно вбрана ялинка, що солодко пахтіла. Клара принесла на таці чай і печиво, і всі четверо вмостилися біля вогнища. Надворі сідало сонце, і на тьмяному небосхилі збиралися хмари.
— Із чого б ви хотіли почати?
— Почнімо із сьогоднішнього ранку, будь ласка. Я так розумію, був спільний сніданок?
— У будинку Королівського канадського легіону, на вулиці Ларрі у Вільямсбурзі. Ми з Пітером приїхали туди раніше, щоб допомогти з організацією. Сніданок влаштували, щоб зібрати кошти для госпіталю.
— Ми приїхали туди близько сьомої ранку, — підхопив Пітер, — там до нас приєдналися ще кілька волонтерів. Мирна Ландерс, Емілі Лонґпре, Бі Меєр і Кей Томпсон. У нас уже все відпрацьовано. Ми з Кларою розставляємо столи та стільці, поки інші готують каву та розкладають їжу.
— Річ у тім, що зранку на День подарунків, після різдвяних застіль, люди зазвичай не такі вже й голодні. Вони платять десять доларів і отримують сніданок, — пояснила Клара. — Ми з Пітером готуємо їжу, Ем і Кей подають до столу. Хоча Кей уже років сто, вона все ще примудряється допомагати, але тепер здебільшого сидячи.