— Наприклад, командує всіма навколо, — докинув Пітер.
— Вона ніколи не командує тобою. Це моя робота, — сказала Клара. — Добровільна.
— Вельми громадянська позиція.
Пітер стражденно всміхнувся.
— А що робили інші? — запитав Ґамаш.
Запитання здивувало Лем’є. У нього ось-ось закінчиться блокнот, якщо вони й надалі так детально обговорюватимуть те, що сталося за кілька годин до вбивства. Він намагався писати щільніше.
— Хто залишився? — звернувся Пітер до Клари. — Мирна Ландерс і Бі Меєр.
— Бі? — перепитав Лем’є.
— Її звуть Беатріс, але всі називають її Бі. — Пітер вимовив для Лем’є ім’я по буквах.
— Узагалі-то, всі називають її Матінкою, — зауважила Клара.
— Чому? — запитав Ґамаш.
— А ви вгадайте, — відповіла Клара.
Лем’є подивився на боса, чи не роздратував його легковажний і фамільярний тон Клари, але той усміхався.
— Що робили під час сніданку Мирна і Бі? — запитав Ґамаш.
— Прибирали в перервах за тими, хто вже поїв, і розносили каву та чай, — згадав Пітер.
— О, так, — сказала Клара, — Славнозвісний чай Бі. Якийсь трав’яний настій. Гидота. Я не проти чаю. — Клара продемонструвала їм свій кухоль. — Навіть не хочу думати про те, що входить до того, яким Матінка пригощає щороку. Вона просто дивачка. Ніхто ніколи не п’є його, а вона наполегливо його пропонує.
«Між благородною наполегливістю і божевіллям тонка грань», — подумав Ґамаш.
— Чи були там мадам де Пуатьє та її родина?
— Я точно не знаю, — відповіла Клара, на хвилину замислившись. Ми весь час готували їжу, тож не мали змоги визирати в зал.
— Чи не сталося під час сніданку чогось незвичайного? — запитав Ґамаш.
Пітер і Клара задумалися, а потім похитали головами.
— Цього року Пітер уперше грав у команді Ем, тож він пішов рано.
— На той час, як я вийшов на вулицю, Ем і Матінка вже були на озері. Це прямцем униз по дорозі, потім направо. Приблизно п’ять хвилин ходи від Легіон-Холу.
— А інші члени команди не зачекали на вас?
— Так, Жорж зачекав. Він був другим чоловіком у нашій команді. Він теж цьогоріч уперше грав у керлінг.
— Який Жорж?
— Сіменон, — промовив Пітер і всміхнувся у відповідь на підняту брову Ґамаша. — Знаю. Прокляттям його матері була любов до читання.
— І вона прокляла свого сина, — додав Ґамаш[64].
— Ми з Жоржем пішли до озера Брюм і зустріли там Ем і Матінку. Біллі Вільямс уже розчистив лід, щоб ми могли кататися, а трибуни він поставив за кілька днів до Різдва.
— Лід був достатньо міцним?
— Так, і давно. До того ж це близько до берега, і я гадаю, Біллі завжди перевіряє товщину льоду своїм буравом. Він дуже обачний чоловік, наш Біллі.
— Що ще ви помітили на озері?
Пітер замислився. Він згадав, як стояв на узбіччі дороги, дивлячись на невеличкий схил, що вів до засніженого озера. Матінка Бі з Ем стояли біля своїх стільців.
— Стільці, — промовив Пітер. — Матінка, Ем і Кей завжди приносять стільці, щоб сидіти біля обігрівальної лампи.
— Скільки стільців було сьогодні вранці? — запитав Ґамаш.
— Три. Два стояли близько до лампи, третій — трохи попереду.
— То що ж сталося? — Ґамаш нахилився вперед, стискаючи теплий кухоль у своїх великих руках, пильно й насторожено дивлячись на співрозмовника жвавими очима.
— Здавалося, що всі приїхали одночасно, — сказав Пітер. — Ем і Матінка вже сиділи на своїх стільцях, коли ми з Жоржем приєдналися до них. Ми деякий час обговорювали стратегію, потім прибула інша команда, і незабаром, здається, трибуни були заповнені.
— Я прийшла якраз перед початком матчу, — додала Клара.
— Де ви сиділи?
— На трибуні, між Мирною та Олів’є.
— А де була Сісі?
— На одному зі стільців біля обігрівача. — Клара ледь помітно усміхнулася.
— Про що ви подумали? — поцікавився Ґамаш.
Клара злегка почервоніла, заскочена за потаємними думками.
— Я згадувала Сісі. Це було так схоже на неї — зайняти найкраще місце. Власне, те, котре вона вибрала, було найближче до лампи. Саме на ньому мала б сидіти Кей.
— Вона вам не подобалася, правда? — запитав він.
— Ні, не подобалася. Я вважала її жорстокою та егоїстичною, — відповіла Клара, — але все ж таки вона не заслуговувала на смерть.
— А на що вона заслуговувала? — запитав Ґамаш.
64
Жорж Сіменон (1903–1989) — французький письменник бельгійського походження, автор серії детективів про поліцейського комісара Меґре.