— Тримайте мене, Омлетино!.. Лілі, тримай за другу руку!
Нехай не відпускають…
Мусимо наважитися!.. уже принаймні разів з десять робили спробу!.. зволікаємо!.. вагаємося!..
— Дзвони-но у дзвіночок, Омлетино!..
Я передумав!.. нехай дзвонить! нехай усіх переполошить! і що швидше! і що швидше!
— Церберко, тобі страшно! у штанці напудила! ганьба! чого боятися?.. сусідів? сирен?.. голубів?.. сусідів ніколи вже не буде! усі підсмажилися в метро!..
Омлетина припиняє… міркує… звертаюся до неї!..
— Ходімте вниз по авеню, стара засранко! якщо і є сусіди, я з ними впораюся одним махом! церберко! і з Мюрбатом заразом!
Попереджаю.
— І з його доцею!.. Туанон!.. ти її знаєш? так і буде!.. дізнаються, який я сміливець!
Хоч мене й хитає, та жах навести можу!
— Ходімте вниз по авеню!
Бебер навіть не пробує вирватися… він на руках у Лілі… уже казав! повторююся…
— Він не поранений?
Запитую…
— Ні! зовсім ні!..
Знову озираюсь на нашу халабуду… отак звіддаля краще видно… навіть коли пливе!.. немає ні сьомого… ні восьмого!.. їх пошматовано, цегла, черепиця, все… і широкі діри в даху… кажу: з них вилітає безліч паперів! ширяють! де можуть… а авеню якась неначе непрозора… іншого боку вже не видно… неймовірно!.. вихори зблисків… овва! а Норберчик на балконі!.. бачу, він, справді!.. знаки подає!.. розмахує руками!.. широко!.. на балконі сусіднього будинку… зупиняю дам…
— Чекайте, любоньки! чекайте!
— Чш! чш! шипить він мені згори, тобто Норбер… з пальцем на вустах… і чш! чш!.. чому? чому?.. не пам'ятаю… він мені щось радив… що саме?.. що?..
— Що він нам радив, Лілі?..
Теж не пригадує… усе плутає… я також… збираю всі думки докупи… чекайте!.. там була пані Жендр… нагорі… і Дельфіна… і служниця… але пан Норманс?.. не пам'ятаю… унизу?.. у біса?..
Там точно був схил!.. онде, онде схил!.. хідник!.. і метро в кінці вулиці!..
Лілі й Омлетина торсають мене!.. спускаємося зашвидко!.. от зануди, обидві!
Сирени ревуть собі… я вже казав… консьєржка калатає дзвоником… це навіть не звуки!.. кволе дзень-дзелень!.. навіщо?.. кричу їй:
— Облиште, ніхто не прийде! вони загинули в метро!
Хочу їй хоч якось пояснити!.. аби знала!.. та маю ще один клопіт… не знаю імені служниці!.. я її не знаю! запитати в Норбера? він має знати!
Гукаю:
— Агов, Норбере! Норбере! як служницю звали?
Коли гукав, задер занадто голову! ураз і різко!.. бачу не так щоб у поволоці… а зиґзаґом… авеню!.. хідник!.. Норберчик нагорі!..
— Дівчата, стійте! стійте!
Ясність розуму!.. аби виблював стільки ж, скільки того разу, вони б звідси накивали!.. їх насправді скільки тут жінок?.. не знаю.. дві?.. три?.. чотири?.. треба з'ясувати!.. у поволоці!.. не в поволоці!.. і скільки Омлетин?.. не доберу нічого… їх скільки мене торсає?.. поки мене водить із боку в бік!.. скільки поганяє?.. на схилі хідника… це безглуздо на схилі!.. на схилі слід поміркувати… кудись штовхають!.. рівноваги не тримаю!.. зауважте, це не від сп'яніння!.. я не пив… тільки з крана!.. бачу все в поволоці й у зигзагах… це не від сп'яніння! ні! п'яний чи не п'яний, але більше потерпаю від холоду, ніж від спраги!.. на мені замало одягу… сама лиш туніка звисає, сповиває… цікаво, звідки вона взялася? де я її знайшов?
— Терпіння, терпіння, кізоньки мої?.. де я її взяв?
That is the question для Радіо-Лондон!.. ці дві тітки не знають!.. нічого не знають!..
Тримаюся за стіну… випростуюся… ще одна стіна!.. вітрина… може, ці кумоньки чують вибухи?.. може, знову прилетіли літаки?.. я не бачу… нічого не бачу… самі папери!.. знову папери!.. торнадо за торнадо з самих паперів!.. що вулиця вже не прозора… все повітря!.. бачу біле небо… так! біле від паперів!.. але мені так холодно!.. тремчу!.. до кісток!
— Потерпіть! потерпіть!
Аякже! Аякже!.. яке там терпіння! торсають мене… щоб я ворушився, хочуть! щоб спускався!.. підтюпцем хочуть!.. до метро!.. до метро!.. і все!.. лиш одна думка в дупі!.. але я не ловлю ґав біля вітрини!.. біс його бери! я на дахи вирячився! на висоту будинків!.. на повислі балкони… пробую впізнати фасади… моя вдача!.. спостерігати, от!.. це їх дратує!.. їм наплювати на руйнування! їм!.. а я чутливий! я страждаю!.. бо повно спогадів про все, чого нема!.. Лютрі з телескопом, родиною, обсерваторією, як усе могло злетіти?.. усе це?.. усе це?.. вервечкою за хмари!.. через дірку в небі!.. разом з дрючком безногого!.. оплакую Лютрі!.. навіть отут, посеред вулиці!.. та в інших інші почуття!.. мої дві супутниці, їм наплювати!.. торсають мене! щоб я рухався! щоб ворушився!.. навіщо? у метро!.. у метро!.. це сором, дамські забаганки!.. не дають поміркувати!.. присісти на хвилинку… тут є на що присісти… отакої товщини!.. дуже зручно! можна! на папери!.. присісти!.. зануритись у папери!.. а інші досі кружляють у повітрі!.. віхола за віхолою!.. я вже казав і хочу повторити!.. оплакуватиму Лютрі… зараз заридаю…