Імена деяких персонажів змінено. Збіг з реальними подіями випадковий
ПРОЛОГ
Про любов, ненависть і неможливе
Коли понад двадцять років тому я вперше опинився перед камерою як журналіст і записував свій перший стендап (з англійської «stand up» — це безпосередня поява кореспондента в кадрі), то через хвилювання трохи не вмер, хоч того стендапу було ледь більше хвилини. До того ж це був запис, а не прямий ефір.
Я думав: «Та ну його к дідьку, це для мене занадто складно» — і щиро вірив, що це мій перший і останній стендап. А вийшло так, що журналістика стала моєю професією на довгих двадцять років.
Коли я вперше опинився в прямому ефірі (а це було не просте ввімкнення, бо я працював ведучим цілої інформаційної програми), то вдруге ледь не вмер від страху. Тому що страшно — на тебе дивиться ціла студія, вся країна, і ти, здається, не маєш права на помилку.
Я думав: «Та пішло воно все під три чорти!» — але прямий ефір став моїм улюбленим форматом у новинарстві.
Через багато років, коли я вирішив змінити професію і взятися за щось інше, то прийшов у дослідницьку лабораторію, яка стала моєю першою сходинкою до НАСА. Там я вперше зіткнувся із пресом на 120 тисяч фунтів. Страшна машина, скажу я вам. Високий тиск, висока відповідальність. Пам’ятаю, цю машину я ненавидів і боявся її понад усе. Через рік я почав її лагідно називати «My Big Mama», навчився нею керувати й відчувати всі її тонкощі.
Кілька років тому я вперше переступив поріг свого командного центру. Коли ж дізнався, чим мені доведеться займатися, то одразу вирішив, що треба хутко звідти вшиватися. Професор Рассел, мабуть, щось відчував, тому всюди водив мене, міцно підтримуючи за лікоть.
Математика — то окрема пісня. Я завжди її боявся і ненавидів. Знаєте, чому я тішився найбільше, коли вступив до університету? Що нарешті вивчатиму китайську, про яку я так давно мріяв? Дзуськи! От дідька лисого! Я радів, що в мене не буде ні фізики, ні математики. Тепер фізика й математика — мої будні.
Пам’ятаю свою першу зміну в командному пункті. Ми з Франческою — зелені стажери, доктор Рассел — наш керівник. Після довгих розрахунків (смішно згадувати, але тоді ми робили корекцію однієї-єдиної траєкторії аж чотири години) потрібно було дати команду для увімкнення на супутнику двигунів орієнтації.
Сорочка прилипла до спини. Кров у голові гупала так, що заглушувала всі навколишні звуки. «Г’юстон, Сі-Ті, до запуску готові», — дерев’яним голосом сказала Франческа. «Сі-Ті, Г’юстон, прийняли», — відгукнулась у навушниках сувора дівчина на ім’я Дженіфер. І через секунду, вже лагідніше, додала: «Не бійтесь! У вас усе вийде! Тільки вперед!»
І знову я трохи не вмер. «Чуєте, як ревуть двигуни на орбіті?» — дражнився із нас професор Рассел. Чесне слово — вони й досі гудуть у моїх вухах!
Тоді, зізнаюсь, кожна зміна була для мене суцільним стресом. Порівняно з процесом коригування траєкторій та орієнтації космічних апаратів усі телевізійні прямі ефіри разом узяті здавалися мені дитячими розвагами.
Тепер я отримую від кожної зміни задоволення, бо бачу реальний результат нашої роботи.
У глибокому дитинстві — було мені тоді років сім-вісім — мій Учитель, старий буддійський монах Чімітдорж-лама, вчив мене, малолітнього дурня: «Не жалійся на пусту миску, якщо в голові пусто, не жалійся на пусту юрту, якщо пусто в серці, не жалійся на невдале життя, коли не зробиш того, що здавалося неможливим!»
Учителю, пробач, я аж тепер зрозумів сенс цих слів.
Отже, ми працюємо в одному з командних центрів і опікуємося супутниками та різним залізяччям, що літає по навколоземних орбітах. Ми працюємо вдвох із напарницею, яку звати Франческа. Командним центром керує старший офіцер Баррел, якого можна впізнати по густих, наче в моржа, вусах. А ще в нас є янгол-охоронець — професор Рассел. Він навчив нас усього, що ми знаємо, і слідкує за тим, щоб ми з Франческою не наламали дров. А ми можемо.
Словом, професор Рассел радше наш вихователь і нянька. А ми діти. Попри те, що мені незабаром стукне сорок, а Франческа ще й близько не добралася до віку Христа, на базі нас так і кличуть — «діти».
А ви знаєте, що розробники супутників і ті, хто ними керує, теж вважають їх своїми дітьми, підопічними і, взагалі, живими істотами?
Знаєте, звісно, бо я вже писав про кульгавого Містера Щасливчика. Щасливчик — це телекомунікаційний супутник. У нього не працював один двигун орієнтації, через що процес його повертання на орбіті зі звичайної процедури перетворювався на складну математичну задачку і танці з шаманським бубном — за легендою, Щасливчик не повертався, якщо з ним попередньо лагідно не поговорити[1].