Галя напружилася.
— Гроші так і не знайшли? — запитала.
—Ні… — пані Жадкіна усміхнулася печально. — Та горювати не варто: то були брудні гроші, і вони ніколи би не послужили ані добрій справі, ані добрій людині.
Галя глянула на пані Жадкіну з тривогою:
— Ви… хоч не захворіли на ВІЛ?
— Ні…
— Добре. Я рада.
Галя укрила пані Жадкіну захисним фартухом, стала за спиною колишньої хазяйки. Розчісувала її доглянуте хвилясте волосся.
— Дозволите укласти вам волосся так, як мені хочеться?
— Так. Давай… — замовкла, усміхнулася. — Хоча я прийшла заради іншого. Сказати… Він любить тебе!
— Хто?..
— Андрій. Усе віддав заради того, аби ти була у безпеці: і свою базу відпочинку, і дім у Затятовому, і ще якийсь будинок у лісі. Від чоловіка знаю.
Галя завмерла з гребінцем, проковтнула сльози.
— Тепер… не зможу вас причесати. Руки трусяться.
— І не треба! — пані Жадкіна підвелася, зірвала з себе захисний фартух, пішла до виходу. Біля дверей зупинилася, обернулася до Галі. — Прощавай, Галю Чорнобай! Ти… зроби все, щоб і залишитися Чорнобай! Чуєш?! — на мить замовкла, усміхнулася. — Завтра о п’ятій ранку в мене літак до Порту. Махнеш мені? Чи ще спатимеш?
— Не спатиму. Вже їхатиму маршруткою в одне село. Там справа у мене… Як побачу в небі літак, неодмінно махну.
— От і домовилися, — пані Жадкіна розчахнула двері.
— Юліє Володимирівно! — вигукнула Галя. — Ви… такою красивою стали.
Наступного ранку, квітневої теплої суботи, пані Жадкіна летіла до далекої Португалії, а старенька маршрутка везла Галю Чорнобай до глухої Христопратівки. Дівчина й сама не могла пояснити, чому все думає і думає про Юрка Консуматенка. Кінець кінцем дійшла висновку, що все це від того, що Юрко загинув і був похований без християнського обряду погребіння. Для таких думок Галя мала неабиякий аргумент. Ще коли тато був живий, він розповідав малій Галі страхітливу на той час історію про те, як несподівано і трагічно померла його мама, Галина бабуся. Як її швидко і без священника поховали, бо тоді були такі часи… І покійниця-мама стала приходити до Галиного тата уві сні, виглядала дуже сердитою і невдоволеною. І тато не міг тим снам дати ради, аж поки одного разу не розповів про них бабі-віщунці. А баба сказала: бери землю з могилки і біжи до церкви! І проси священників, щоби провели повний християнський обряд погребіння для мами твоєї! Тато так і зробив. А потім ту землю відніс на мамину могилку. І з того дня мама-покійниця більше ніколи не снилася йому сердитою і злою.
— Знайду, де Юрка поховали, — вирішила. — Приведу на його могилу священника і попрошу, щоби відспівали хлопця.
Шлях до села зайняв години три, та Галя не помічала краєвидів за вікном. Все думала про вчорашню розмову з пані Жадкіною. «Слава Богу, що Юля вчора знайшла мене… Зайшла до перукарні і сказала мені ті слова… Щоб я і лишилася Чорнобай! Слава Богу, бо я б довірилася словам Андрія Івановича про те, що… не можна! Та я не хочу в це вірити! Не можна заборонити кохання!» Збудилася: так і є! Вона скаже це Чорнобаєві вже сьогодні! Вхопила мобільний, швидко написала Чорнобаєві СМС-ку. «Ви де? Бо сьогодні увечері я їду до вас, де би ви не були!»
— «Я у Затятовому, у справах», — уже читала за хвилину. — «А ти у Києві, Галю?»
— «Ні! В одному селі. Теж у справах! Увечері їхатиму у бік Києва», — написала.
— «Добре! Чекатиму тебе на трасі. Біля повороту на Затятове»…
Вона би відповіла! Що так рада читати кожне слово, яке він надіслав їй, що увечері мчатиме до того повороту стрілою, та зв’язок зник, а за півгодини попереду замайоріло сірими стріхами село.
— Христопратівка! — крикнув водій.
Христопратівка зустріла Галю двома кудлатими собаками, які крутилися навколо дівчини, поки та йшла єдиною вулицею села, із жахом констатуючи, що кожна хата, повз яку вона проходить, покинута людьми. Може, тут взагалі ніхто не живе?
— А собаки? — прошепотіла. — Хіба б собаки залишилися у покинутому селі?
Врешті уздріла білу цівку диму, яка піднімалася від димаря передостанньої на вулиці хати.
— Слава Богу! — до воріт підійшла, почала стукати. — Агов! Є хто? Вийдіть, прошу! Поговорити треба!
Хвилин за п’ять двері хати відчинилися і на поросле бур’яном обійстя вийшла старезна бабуся, спираючись на палицю.
— Чого тобі? — прорипіла.
— Юрко! У селі жив такий собі хлопець Юрко! Так?
— Помер! — сказала бабуся. — Застрелили і закопали, як собаку, іроди. А потім інші іроди приїхали. Відкопали і цілий день з бідним тілом щось у хаті робили. А потім знову в ту саму яму вкинули, закопали і поїхали. А я все чисто у вікно бачила! Юрко по сусідству жив. Он у тій крайній хаті, — вказала сухим пальцем у бік останньої на вулиці хати.