— А де та яма?
— Біля сараю.
— А як знайти? Там хоч хрест є?
— Нема хреста! Я гілку з дуба поряд устромила, — відповіла бабця. Глянула на Галю підсліпуватими очима. — А ти Юркові хто?
— Ніхто. Хочу землю з могили взяти, — зорієнтувалася вчасно, бо зрозуміла: не знайде вона тут священників, скоріше до церкви землю з могили донесе.
— Допомагай тобі Бог, дитино, — бабця перехрестила Галю. — А я помру, та так і валятимусь у хаті, бо більше нікого з живих не лишилося у Христопратівці. Думала, Юрко по мені заупокійну службу замовить, а воно он як: я живу, а хлопця нема. Така біда! У всіх кінець шляху — на кладовищі, а мене собаки отут у хаті з’їдять!
Галя розпрощалася з бабцею, пішла до крайньої хати. Насторожено ходила захаращеним подвір’ям, наче намагалася зрозуміти: що настільки трагічне могло відбуватися тут, аби закінчитися стріляниною і вбивством? Заради чого? Підійшла до сараю і побачила поряд із ним дубову міцну гілляку: стирчала із землі поряд із сараєм.
— Що? Прямо тут? — жахнулася. Дістала з сумки целофановий кульок із бутерами, віддала бутери собакам, які крутилися поряд, тремтячими руками набирала у кульок землю з-під дубової гіляки. — Юрку… Зроблю, що зможу, — шепотіла. — Може, то якось допоможе твоїй душі.
Заповнила кульок землею, поклала його до сумки. От і все? Пішла подвір’ям до вулиці. Треба якось вибиратися з глухого села до шляху, бо водій попередив: до Києва повертатиметься по обіді, і якщо на зупинці біля села людей не буде, то він нікого чекати не збирається. А інший транспорт тут не ходить, якщо дівчина сподівається, що з Христопратівки можна ще чимось вибратися, крім його маршрутки.
Обійшла сарай і раптом побачила крізь щілину причинених дверей брудно-зелені дверцята «міні-купера». І автівка тут лишилася? Згадала Юрка… Ніч, хлопець учепився у кермо, косує на неї.
— Чуєш, Галю! — каже. — Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!
Вона тоді промовчала.
— Думаєш, просто так язиком ляпаю? — розсердився він. — Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!
— Що за джек-пот? — прошепотіла вона тоді.
— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі послати всіх до дідька!
Вона мовчала, і Юрко аж психонув тоді.
— Галю, дістала! — крикнув. — Питай: що за стимул?
— Що за стимул, Юрку?
— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?
— Дякую?
— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!
Відігнала спогади. Штовхнула дерев’яні двері сараю, вони і розчахнулися. Щаслива «жабка» Юрка Консуматенка виглядала жалюгідно. Брудний дах засмітили птахи, салон — щури, а крізь дірки від куль, які розмалювали корпус автівки хаотичними візерунками, світило весняне сонце, що пробивалося до сараю крізь провалений дах.
— І де мої неймовірні багатства під сидінням? — прошепотіла.
Відчинила передні праві дверцята, засунула руку під сидіння і намацала клаптик паперу. Дістала його.
— «У кінці шляху, між Адамом і Євою, під чорним каменем», — прочитала.
Зім’яла клаптик паперу, викинула.
— От маячня! — спробувала зім’яти думки про записку, та згадала інше. Як бабця сказала: у всіх кінець шляху — на кладовищі…
Вийшла на подвір’я, роззирнулася, побачила на горизонті, кілометрах у трьох від села, хрести. Ноги самі понесли.
На старому кладовищі пам’ятники похилилися, стежки позаростали: не пройти. Хіба що перескакувати через зарості торішнього колючого бур’яну. Галя розгублено оглядала все навколо, аж поки в око не впав повалений хрест, на якому значилося: «Панасенко Євангеліна Іванівна».
— Єва? А де Адам?
Могила Адама Миколайовича Варчука знаходилася по другий бік стежини навпроти останнього притулку Єви. А у саму стежину чиясь рука вкопала великий чорний камінь, схожий на уламок граніту.
— Господи… — Галя відчула, як тремтить. Присіла навпочіпки, спробувала руками розчистити землю навколо чорного каменя, та де там! Роззирнулася. Побачила шматок металевої труби, який валявся на поруйнованій могилі. Вхопила його, заходилася підкопувати ним землю навколо каменя. «До маршрутки не встигну», — подумала. Та не зупинилася. Коли сонце вже схилилося до вечора, у півсутінках, які на старому кладовищі настали раніше, ніж у місті, врешті витягла важкий чорний камінь з землі і намацала під ним целофан. Потягнула. І витягла з ями під каменем важкий целофановий мішок. Розкрила його і не повірила очам: всередині мішка лежали десятки банківських упаковок доларів.