— Треба робити ось так, — пояснив він. Тоді підняв гнома над головою ("Заберрирруки!") і почав розкручувати його колами, немов аркан. Побачивши, як здивувався Гаррі, Рон додав:
— Це їм не шкодить: просто закрутиться голова, і вони не знайдуть дороги до своїх гном'ячих нірок.
Рон відпустив гномові ноги — той злетів метрів на шість над землею й гепнувся десь у полі за живоплотом.
— Слабенько! — скривився Фред. — Закладаємось, я закину свого аж за той пеньок.
Гаррі швидко навчився не надто шкодувати гномів. Він хотів просто опустити першого, якого піймав, по той бік живоплоту, але гном відчув його нерішучість і вп'явся йому в палець гострими, як бритва, зубами. Гаррі добряче намучився, доки струсив його з руки.
— Ого, Гаррі! Метрів з шістнадцять!..
Скоро ціле небо вкрилося летючими гномами.
— Знаєш, їм усім клепки бракує, — сказав Джордж. схопивши відразу п'ятьох чи шістьох гномів. — Тільки зачують про дегномізацію — відразу збігаються подивитись. А могли б уже й скумекати, що саме тоді їм не варто й вистромляти носа.
Невдовзі усі гноми, що опинилися в полі, почали безладно тікати, згорбивши свої вузенькі плечі.
— Вони ще повернуться, — сказав Рон, спостерігаючи, як гноми зникають у живоплоті на тому краю поля. — їм тут подобається… Тато надто лагідний з ними, думає, що вони кумедні.
Аж тут грюкнули вхідні двері.
— Він повернувся! — вигукнув Джордж. — Тато вже вдома!
Усі побігли через сад до хати.
Містер Візлі сидів на кухні у кріслі, скинувши окуляри й заплющивши очі. Він був худорлявий і вже лисів, але його ріденьке волосся було таке ж руде, як і в дітей. Поношена довга зелена мантія була припорошена пилом.
— Що за нічка, — пробурмотів він, навпомацки шукаючи чайничок.
Усі тим часом посідали довкола нього.
— Дев'ять обшуків. Дев'ять! А старий Манданґус Флечер намагався наслати на мене проклін, коли я повернувся до нього спиною.
Містер Візлі добряче відсьорбнув чаю і зітхнув.
— Що-небудь знайшов, тату? — нетерпляче запитав Фред.
— Тільки пару дверних ключів, що зменшуються, і кусючого чайника, — позіхнув містер Візлі. — Були, щоправда, досить неприємні речі, але нашого відділу це не стосується. Мортлейка допитали з приводу кількох дуже дивних тхорів, але це, на щастя, справа Комітету з експериментальних заклять.
— Кому б це заманулося робити дверні ключі, що зменшуються? — здивувався Джордж.
— Просто щоб познущатися над маґлами, — зітхнув містер Візлі. — Продають їм ключ, який стає таким крихітним, що його в потрібний момент годі знайти. Звичайно, потім дуже важко натрапити на винуватця, бо маґл ніколи не зізнається, що його ключ постійно зменшується, а тільки наполягатиме, що просто загубив його. Та Бог з ними, вони просто зі шкури пнуться, щоб не помічати магії, навіть якщо це робиться у них під носом. Та чого тільки не зачаровують наші люди, ви навіть не повірите!
— НАПРИКЛАД, МАШИНИ? — зайшла до кухні місіс Візлі, тримаючи в руках, неначе меча, довжелезну коцюбу.
Містер Візлі рвучко розплющив очі й винувато глянув на дружину.
— М-машини, Молі, дорогенька?
— Так, Артуре, машини, — повторила місіс Візлі, виблискуючи очима. — Уяви собі чарівника, котрий купує стару іржаву машину, каже своїй дружині, що хотів би просто її розібрати, аби побачити, як вона працює, а насправді зачаровує її, щоб та машина літала.
Містер Візлі закліпав очима.
— Ну, дорогенька, я гадаю, ти з'ясувала б, що він робив те все, не порушуючи закону. Хоч, е-е… можливо, було б і краще, якби е-е… він сказав дружині правду. В законі, якщо подивитися, є невеличка лазівка. Якщо він не мав наміру літати на цій машині, то те, що вона може літати, ще не…
— Артуре Візлі, ти сам подбав про цю лазівку, коли складав той закон! — закричала місіс Візлі. — Щоб ти й далі міг длубатися в тому маґлівському смітті, яким забитий твій сарай! І знай: Гаррі прибув сьогодні вранці в машині, якою ти не мав наміру літати!
— Гаррі? — здивувався містер Візлі. — Який Гаррі? Він озирнувся, побачив Гаррі й аж підскочив.
— Господи, невже це Гаррі Поттер? Дуже радий тебе бачити! Рон так багато розповідав нам про…
— Твої синочки цієї ночі літали тією машиною до Гарріної хати й назад! — крикнула місіс Візлі. — Що ти на це скажеш, га?
— Це правда? — захоплено перепитав містер Візлі. — І все було гаразд? Т-т-тобто, я хотів сказати, — затнувся він, бо з очей місіс Візлі посипалися іскри, — що… що це дуже погано, хлопці, справді дуже погано.
— Хай вони самі тут розберуться, — пробурмотів Рон, бо місіс Візлі роздулася, мов жаба-ропуха. — Ходімо, Гаррі, я покажу тобі свою кімнату.
Хлопці вислизнули з кухні і майнули вузеньким коридором до перекошених східців, що зигзагом здіймалися вгору. На третьому сходовому майданчику були прочинені двері. Гаррі помітив пару ясно-карих очей, що дивилися на нього, аж доки двері, грюкнувши, зачинилися.
— Джіні, — повідомив Рон. — Ти навіть не знаєш, як незвично їй бути такою сором'язливою. Переважно вона не замовкає.
Вони піднялися ще на два поверхи й нарешті дійшли до дверей, на яких лущилася фарба й висіла маленька табличка з написом "Кімната Рональда".
Гаррі увійшов, мало не торкаючись головою похилої стелі, й закліпав очима. Він немовби потрапив у піч: майже все в Роновій кімнаті було крикливого помаранчевого кольору — покривало на ліжку, стіни з потертими шпалерами і навіть стеля. Тут Гаррі зауважив, що мало не кожен вільний сантиметр стіни завішаний плакатами з зображеннями сімох одних і тих самих чарівниць та чаклунів, одягнених у яскраві помаранчеві мантії. Усі вони тримали мітли й енергійно вимахували руками.