Гаспид кам'яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: «Йой боюсь, йой страшно!..» – Але взмиг ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка.
Я ж переможно сміюсь, злегка вальсуючи виходжу просто під Ніагару сонячного сяйва і вклякаю, осліплена красою ранкового світу.
РАЙ!
Рай… Мій земний рукотворний рай… Як я марила ним! Як мріяла про власну манюпуню латочку на його недосяжній для простого смертного території! І ось – стою посеред свого Едему, вдихаю запаморочливі пахощі весняних квітів, що буяють небаченим різнобарв'ям на розбитих Кібчиком клумбах. Азалії… флокси… тюльпани… нарциси… гіацинти… Так пахне щастя… Добре, що Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою. В молоденькому саду серед розкішних смарагдових кущів, обсипаних пуп'янками та самоцвітами рос, витьохкують невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки… Так звучить щастя. Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки голісінької Єви… Як, заховавшись за яблунею, вражено стежить за нею Адам, ще не здогадуючись про Змія, що причаївся у листі… Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що ходить, обминаючи мене десятою дорогою…
Однак, щось минає, а щось і зостається… Минає химера, мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей зільник…
Ні, що б там хто не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні мучні «за Україну, за її волю і народ» не нудили своїми наївними ідеями, я знаю одне: за такий рай варто продати не лиш ту ідею, а й душу…
ЛАБІРИНТ
Гордо, з гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на стометрівку міфічного лабіринту, якби не зелені кучері дерев над суцільними сірими огорожами… Лабіринт влади… Найжахливіший, найлюбострасніший, найжаданіший, найомріяніший храм на землі, до якого рвуться смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Вірніше, гинули… Бо найхитріші наловчились навіть у лабіринті, навіть у шалених перегонах його плутаних стометрівок, вигризти собі затишну нірку-нішку і там час від часу перепочивати, та набиратись сил для нових кривавих змагів за владу.
Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо і неприступно височить моя фортеця… Страшно подумати, яким коштом вона мені далась! Якими героїчними зусиллями!..
– Ой умру! Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярів… правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!.. Ойо-йой… – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить, перелякано озираюсь навсібіч, хапаюсь за серце і шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще ісчадіє.
– Заткнись! А хоча… про мене, кричи, хоч лопни! До речі, дурибале лабонатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний народ.
– Але ж ті десять тисяч долярів, які зібрала американська діаспора на підтримку штанів скацапнілої української інтелігенції…
– А ми їх і розподілили чесно…
– Авжеж! Пригадую цей перший ваш з Миколою благодійний фарс… Фуршет: дешеве шампанське і вбогий десерт. Щасливі фейси провінційних мистців. У спітнілих мозольних п'ястуках – конверти з десятьма долярами… .
– Решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду «Народна поміч». Що, облизався?
– Припустімо, офісну техніку ви теж приволокли після першої своєї візити в Америку… Так що зосталося ще й на дачку, і тачку… А, до речі, за ідею «народної ідеї» мали би-м мені ручки цілювати… »Народна ідея»… таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької організації… І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за народ, і на виду у всіх, бо всі ж лиш тим народом перейняті, всі лиш гризуться та голови мудрі сушать, як його обдурити, нажившись добряче. Тож це я шепнув декому на вушко, мовляв, хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних рухів та протестів, барикад і кровопролиття, благословіть «Народну ідею» на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого фронту Миколою Стукачевичем Страхопуденком. Цей словоблуд і підлороб так вже затуманить розгорнутою метафорою мізки національно пробудженим масам, що замість барикад підуть вони строєм під «Червону калину» йому барабульку садити або ж з лементом патріотичним: «Ідею убивають!»– поскачуть по селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей вже дуже засмальцьований та заштопаний. І де це ти лиш так ловко штопати навчилася?
– Не твоє псяче діло! І на Миколу не наїжджай, не податкова… Якби він був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали. – Звісно, що я лукавлю, і вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи по лискучих паркетах владних коридорів на Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка диявольського при собі в столиці тримаю. Хоч, щось мені ся здає, на інших дивлячись, що не лиш я одна… От вам і влада від Бога. Та кишить вона чортами, як болото тепле – пуголовками!
– Не люди, дорогенька, твого Микольцю вибрали, не люди… – перебиваючи мій внутрішній полум'яний монолог, вставляє своїх п'ять копійок Гаспид, – А в'їхав наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що це свідчить? А про те, що питомий патріот ще не виконав до кінця свою добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші… Ті кричали, дряпали один одному очі, а він повз тихенько, як гад лісовий, та щоб не забули його, все нам про невичерпний енергетичний потенціал рідного народу розказував по радіо…
До речі, хто його напоумив з тими списками та з радіом? Ваш покірний слуга! Між іншим, справедлива наша, тебе теж лоскотав щотемненької нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.
ГРОШІ
– Гроші, вилупку, не пахнуть.
– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров'ю. І той запах чують… і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно така фист серйозна гаспидська почвара аж захлинулася сміхом, як циган сироваткою.
– Так це твоя робота, виродку? – від несподіваного прозріння мене починає дрібно теліпати.
– А ти як думала, бріліянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, ти – зажерлась, мамусю, і це декому перестає подобатись…
– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся…
– А хто ж мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, пімстливий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Це раз. А по-друге, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім, фе, гівні бабратись татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що…
– Курва мама твоя була, то ти мені погрожуєш?!
– Та де?! Попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни зростають… Бо вже й золотце для розплати підросло, як декому відомо, от-от шістнадцять стукне.
– Але я сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий.
– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення в того, що вгорі, просиш… Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла… Дурно попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш… Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні, – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.