СУСІДИ
Мені темніє в очах від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді мною то знахабнілим Кібчиком, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем, увінчаним Миколиною головою.
Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє… Вони все знають. Ці пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя… Вони контролюють кожен мій крок, кожен прокол, кожен грішок… Гаспид правий: виходу немає… Але я не здамся… Я заподію собі смерть… Я… я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – душу запродала!, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирі із собою, під Богом, як більшість людей…
– Я… я… я уб'ю тебе, бридкий недоноску, донощику поганий!.. Я переверну догори дном ваше кляте Пекло, але не віддам, не віддам її!… Не-е-ві-і-дд-а-а-ам..
– Бідна жінка, не витримала випробування достатком… Н-да, не просто: з болота та зразу до злота… – Співчутливо-зневажливі слова долітають з вотчини розбухлого на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок, які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю чи то справді так, чи мене знову жорстоко розігрує клята гаспидська личина, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до озера! У ліс!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав'язку натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої себе, наскрізь фальшивої… і нещасної, такої нещасної і самотньої… Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над ним збиткуватися. І лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.
ЯРОСЛАВА
До озера й назад… До озера й назад… «До смерті й назад» – так, здається, називався останній телерепортаж Ярослави Вишиваної на каналі незалежної телекомпанії «Ренесанс», президентом якої вона збиралась незабаром стати? Про це призначення говорили всі. По-різному, але одностайні в одному: це крісло – Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне телебачення просто з мітингів і барикад нашої так званої оксамитової революції. Гарна, запальна і, як вона говорила про себе, національно віруюча, Ярослава, певно, впала в око тодішньому міністру інформації, теж націонал-демократу, оскільки в ті роки належати до національно свідомих було престижно і дуже вигідно. Ще б пак! Зріла сорокарічна красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими карими очима на блідому лиці відповідала всім уявленням про ідеальний образ українки і повинна була стати символом пробудженої і вже вільної неньки України. Міністр був романтиком, але знав що робить. У той ворохобний, революційний час ошалілий від свободи народ спраглий був героїв і героїнь, харизматичних особистостей, за якими можна було кинутись у вогонь і воду. Народ, в пам'яті якого зі шкільної лави ясно сяяв легендарний образ Ярославни, всім серцем прикипів до колоритного, такого телегенічного образу Ярослави. Столицею шелестіли чутки, нібито телепередачі Ярослави побили популярністю навіть латиноамериканське «мило», нібито по цілій Україні, а надто по селах і надто жінки кидали роботу в полі, забували про негодовану худобу і дітей і вклякали перед телевізорами. Кожне її слово падало в онімілі маси, як краплі довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або залякану національну свідомість, а з нею і надію на кращу долю.
Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославі. На той час, коли всі, наслухавшись Ярослави, бігли синьо-жовті прапори піднімати на ґанка сільрад і фронтонах обкомів партії, я реалізовувалась у не менш почесному, але прибутковішому бізнесі – на благодатній благодійній ниві національного відродження.
БІГ
Я майже біжу дачною вуличкою, мов крізь стрій і свист шпіцрутенів. Поряд хекає і гупотить старою чорно-рябою коровою (от чортисько невгамовний!) невидимий простими смертними Гаспид, але курява за ним здіймається цілком видима і така густа, нібито ми біжимо не асфальтом, а степовою дорогою. Я стишую ходу, і вдячна тварина набирає приємні обриси приємного моєму єству вождя приємної партії право–центристського ухилу з приємно-національним ПІПом (прізвище, ім'я, по батькові) Богдана Франковича Українського, знаного серед колишніх стукачів і ґебістів як майор Отто Брех. І продовжує мої думки таким тоном, ніби ми не женемо алюром у хмарі пилу, а виступаємо співдоповідачами на міжнародній конференції з питань українського національного відродження, що проходить десь у братніх Канаді чи США.
– Але пора відродження, радісної ейфорії виявилась короткою, як сон, або як весела дружна весна, що перейшла небавом у понуру літню засуху. В духовний затяжний, задушливий мор. На арену життя виповзали з тіні великі гроші і дрібні душі. Серед них і перелякана ще змінами партійна і комсомольська номенклатура, яка під шумок пробудженого плебсу прихопила спритно партійно-комсомольські гроші, не цураючись і людських заощаджень.
Розбагатівши за одну ніч, нові герої зачали активно виконувати закон Президента «Про приватизацію». Кому не вистачало готівки, ті розбирали на кредити банки.
– Ось вона вся тут, нова знать, всі ці комсомольсько-олігархічні принци і принцеси, яких ні совість не мучить, ні чорти не деруть! – З пафосом вигукує майор Отто Брех, сірич Гаспид, описуючи десницею у повітрі досконалий еліпс.
–Бездарно і надто поверхово!.. – Кажу зневажливо: вражий покидьок, він таки зведе мене з розуму. – Хоча зачекай, тварюко, і відповідай, за що це мене розплата жде? Може, за те, що не гасала з тим ошалілим плебсом, що знай втішався свободою і незалежністю, дефілював вулицями під синьо-жовтими знаменами, не відаючи, що вже голий-голісінький, до нитки обібраний вчорашніми вождями і вождиками? А торувала доріжечку до Парламенту? Звісно, Миколі… Я ж тоді не мала за плечима ані партії (з комуністичної тихо вислизнула, ніби й не була), ні зелених діаспори, як деякі, щоб щедро віддячувати виборцям… Я просто знала, що мушу мати чоловіка і має бути він не нижче чином, як міністр, мушу жити в престижному районі столиці, мати дачку і тачку, наймитів… Одно слово, панувати, як було і задумано бабаю Арехтою з благословення Самого. Чим же ж я провинилась перед Князем? Чим не вгодила?
На якийсь мент Гаспид шлангується. Видно, вже й сам Диявол не відає, на що здався був весь цей колот з референдумами, роз'єднаннями та відродженнями? Схоже, розігнав Князь свою «Імперію зла» (читай СРСР) лиш тому, що йому остобісіли комуністи, які почали було грати в святенників, праведників та «перестройщиків»? Або ж Князя скучняк у пеклі дістав від вселенського гріхопадіння та планетарного сатанинства, і захотілося злегка розважитись і подискутувати з Богом на вічні теми людської роздвоєності та дворушництва?.. Сам затіяв, наколобродив з воїнством своїм чорним, а прості смертні винні. А тепер – ще й розплачуйся. За що?!
НАРОД
Але майор Отто Брех виручає Гаспида, як старший молодшого колегу:
– За що? А за те, що запороли свою роль. Ви переграєте! Ви гендлюєте народною ідеєю! Вам перестають вірити! Вас починають зневажати як христопродавців. А отже, згадуючи про тих, хто продавав, згадують і того, кого продали. Вловлюєш хід думок? Авжеж, дивлячись на вас, продажних, народ все частіше піднімає очі до неба і питає: де ж справедливість? А отже, сама розумієш… хто… Бог! Народ питає дорогу до Бога! Пригадуєш Марту Усату?
Ще б пак! Це з після візити цієї суперактивної в плані відродження національної ідеї галичанки, радше після її презенту, в ніч з п'ятниці на суботу мені повторився той нічний кошмар… Ще б пак, замість узвичаєного дарунка сільськогосподарською продукцією від вдячної провінції президенту Ліги «Народна ідея», чільному національно-визвольних змагів, себто Миколі, патріотка приволокла шовкографічну репродукцію «Тайної вечері». І просто в мій кабінет. Коли ж я сахнулась, вдала, підступна, що розглядає розвішані на стінах картини, подаровані периферійними малярами в надії, що їм колись за це воздасться сторицею.