— Я не міг інакше... я... не... міг, — тихо сказав він, і в голосі його звучали благання й мука.
В цю мить Кремер відчув, який йому дорогий цей змучений чоловік, але він нічим не зрадив своїх почуттів.
— Не де-небудь і не коли-небудь, а саме тут і тепер має бути вирішене це питання, — невблаганно сказав він.
Вони замовкли. У Кремера поміж бровами залягла глибока зморшка. Він схвильовано походжав по кімнаті і, здавалось, шукав якогось виходу.
— Тепер уже ніхто не відніме у мене дитину, — нарешті після довгого роздуму промовив він і одразу ж накинувся на Гефеля: — Чи, може, ти собі уявляєш, що я зможу ще раз нав’язати кому-небудь маля, як дорожній багаж?
Він знову спалахнув гнівом і розлючено забігав по кімнаті.
— Якби ти віддав маля полякові, то його вже зараз не було б у таборі, і все було б гаразд. А тепер що? Що робити тепер?
Він сів на край стола, склавши руки поміж розставленими колінами. Гефель стомлено опустився на табуретку. В його душі не лишилося нічого від недавнього почуття полегкості і зльоту... До сутички, якої він боявся, так і не дійшло, і все благородство й велич його вчинку розвіялися, як дим. Лишився тільки голий факт: порушення партійної дисципліни!
Гефель дивився прямо перед собою.
Кремер розняв згорнуті руки і, нарешті, заговорив значно лагідніше, ніж досі:
— Ми ж не хочемо стати ворогами, Андре, правда? Той негідник не вартий цього.
Він важко сплигнув зі столу і додав, раптом зважившись на щось:
— Ти мусиш поговорити з Боховим. Мусиш! — настійливо повторив він, коли Гефель почав з запалом відмовлятися.
— Нехай це залишиться між нами, Вальтер! Хай Бохов думає, що дитину вирядили разом з поляком.
Від цього прохання Гефеля Кремер знову рознервувався.
— Тепер, коли дитина змушена лишитися в таборі — змушена! Ти розумієш? — пробурчав він. — Це вже не тільки наше діло. Я не питаю про те, яке завдання ти виконуєш. Можеш мені про це не розказувати, але ти сам знаєш, на яку небезпеку наражаєшся через цю дитину.
— А що ж було мені робити, коли я її знайшов?
— Дурниці! Не про те мова. Тобі було наказано відправити дитину з табору.
— Так, звичайно, але... — розпачливим зойком вирвалося з грудей Гефеля.
Кремер засопів, очі його дивилися похмуро. Обидва чоловіки мовчки стояли один перед одним і думали. Кремер не міг більше зносити цього. Шукаючи якогось виходу, він почав важко походжати по кімнаті.
Він лише краєм вуха прислухався до того, що говорив йому Гефель.
— Це не може тривати довго, Вальтер, безперечно, скоро все скінчиться. Ось-ось тут будуть американці, Вальтер! Ці кілька днів ми, безумовно, якось протримаємось. Навіщо ж мені говорити з Боховим і хвилювати його? Ми все одно не можемо тепер відправити дитину з табору. Ти ж сам це сказав. Отже, що ж нам робити? Хай усе залишиться між нами. Ніхто не знає про це. Тільки ти та я, і більш ніхто.
— А Цвейлінг?
— Той і не писне.
Кремер гірко й глузливо засміявся. Треба було негайно на щось зважитись незалежно від того, знатиме про це Бохов чи ні. Дитина не вийде з табору. Завдання, передане йому через Бохова, він не виконав до кінця. Його прямим обов’язком було проконтролювати Гефеля, а він повірив йому на слово, і що ж тепер?..
— Прокляття! — пробурчав Кремер, лютуючи на себе і на весь світ і важкими швидкими кроками походжаючи по кімнаті, немов хто підганяв його в спину.
А що йому неприємно було йти на поступки Гефелю, то він сердито визвірився на нього:
— Ну, а коли ми нічого не розкажемо про це Бохову? Що тоді? Що?
Це було вже наполовину згодою! Гефель, зрадівши, підняв руки, наче хотів покласти їх по-дружньому на плечі Кремера. Той відхилився від нього і пробурчав:
— Хлопчик повинен зникнути зі складу, треба забрати його від тебе!
— Куди? — спитав Гефель.
— Ото ж то, куди? От бачиш, що ти наробив? Ну, куди ми заховаємо тепер дитину? її треба негайно забрати від тебе і від тричі проклятого Цвейлінга і перенести в таке місце, куди не зазирає жоден есесівець.
Було лише одне таке місце — інфекційний барак у маленькому таборі. Цей барак есесівці обминали двадцятою дорогою, боячись заразитися черевним чи висипним тифом.
Кремер спинився перед Гефелем і суворо глянув на нього.
— Шістдесят перший барак! — коротко сказав він.
Гефель перелякався.
— В інфекційний барак? Нізащо!
— Дитина перейде в шістдесят перший барак! — Кремер переконував водночас і себе в правильності свого рішення:— Польські санітари місяцями живуть там і досі ще нічим не заразилися. Вони тримаються стійко. Хлопчик там буде в надійних руках, будь певен. Це ж їхня дитина, з Польщі. Чи, може, ти хочеш, щоб я заховав дитину в цій корзинці для паперів, га?
Гефель, кусаючи губи, мовчав.
Кремер сердито продовжував:
— Іншого виходу немає, сказано — і край! Досить того, що ти й мене втягнув у цю справу. Отже, домовились! Дитина переходить в шістдесят перший барак.
Гефель стояв, втупившись поглядом в одну точку. Все-таки це краще, ніж транспорт.
Він звів очі:
— А Бохов?
Кремер розсердився:
— Я гадаю, що це наша справа. Хіба ти сам не казав цього?
Гефель мовчки кивнув головою. У нього вже не було сил радіти.
***
Цвейлінг мешкав трохи осторонь табору, в затишному селищі для есесівців, збудованому руками в’язнів. Ось уже два роки, як він був одружений, і не один з його сусідів шарфюрерів потай заздрив на його двадцятип’ятирічну дружину Гортензію. Це була повногруда, напрочуд квітуча молода жінка. Проте цей шлюб, з багатьох причин, не можна було назвати щасливим.
Блискучий мундир есесівського унтер-офіцера в свій час справив сильне враження на Гортензію, але дуже скоро молода жінка переконалася, що під цією молодецькою оболонкою ховається пустий і безвольний, мов квач, чоловік.
Частенько Гортензія в глибині душі порівнювала свого чоловіка з суворим гауптштурмфюрером Клюттігом, який хоч і не відзначався дуже показною зовнішністю, зате, з усього видно, був справжнім мужчиною. І як наслідок цього порівняння лишилася тільки зневага до Цвейлінга. Подружнє життя ставало дедалі нуднішим і безрадіснішим, і обоє вони вже майже не мали про що говорити одне з одним. Проте не це найбільше засмучувало жінку. Гортензія лишалася бездітною. І лікарі не могли нічим зарадити цьому лихові. Та жінка не могла примиритися з цим і потай звалювала всю вину на свого вузькогрудого чоловіка, який здавався таким кволим і жалюгідним поруч із нею.
Нещасливе особисте життя озлобило Гортензію, і не раз вона вночі відштовхувала від себе чоловіка, різко покрикуючи на нього:
— Ах, дай мені спокій!
Але часом жінці ставало жаль його, і вона без особливої радості приймала його пестощі, а він після того переповзав на своє ліжко, немов приголублене цуценя.
Як хатня господиня, Гортензія була дуже самостійна: вона не дозволяла Цвейлінгу втручатися в її справи, та й взагалі в усьому, що вона робила, Гортензія ніколи не питала його думки чи поради.
Цього вечора Гортензія сиділа у вітальні перед сервантом і запаковувала в ящик фарфоровий посуд, дбайливо загортаючи кожну річ у газетний папір.
Незабаром повернувся додому Цвейлінг. Він роззув один чобіт і поставив'босу ногу на крісло. Грубою сірою шкарпеткою він протирав поміж змокрілими пальцями, від яких ішов неприємний кислуватий запах, і засмучено розглядав натерту п’яту.
Гортензія не звертала на нього уваги. Вона була заклопотана пакуванням посуду.
Цвейлінг знову натягнув на ногу шкарпетку і почав роззувати другий чобіт. Потім виніс чоботи в передпокій, повернувся, човгаючи пантофлями, до вітальні, уже в розстебнутому мундирі, і сів у крісло.