Магда дивиться трохи збентежено й починає соватись на стільці:
— Я ж вам сказала: не хочу їх знати.
— Це ви сказали. А я запитую вас про інше: бачили ви когось із них чи ні?
Вона тут же пробує удати з себе «ображену невинність», тому я додаю:
— Не поспішайте казати неправду. Подумайте й відповідайте точно.
— Ну… заскакував Філіп… невдовзі після того, як ви пішли… Став мене розпитувати, як пройшов допит, тобто я хотіла сказати — наша розмова, і я йому розповіла…
— Що ви йому розповіли?
— Я не розповідала йому того, про що ви попереджали мене мовчати…
— Магдо!..
Вона кидає на мене погляд і винувато підводить очі:
— Що ж поробиш!.. Така вже я… І він такий… Нічого не можна приховати від нього. Спочатку я спробувала ошукати його, а потім слово за словом усе вибовкала.
— Добре, що ви хоч признаєтесь. А як реагував Манев?
— Ніяк. Навіть не розсердився. Хоч попереджав не вдаватися в деталі, якщо ви викличете мене на допит.
— Що ще?
— Це вже стосується мене особисто. Оскільки ви обіцяли, а цього ранку мені сказали, що в ресторані при новому готелі є місце, то…
— Гаразд. Я спробую вам допомогти. Але за однієї умови: якщо у. вас буде зразкова поведінка.
— За це не хвилюйтесь.
— Бо в ресторані буває багато іноземців…
— Ха, іноземці! Я для іноземців уже вмерла! Навіть щось вам розповім, хоч ви, може, й не повірите… Вчора якраз по обіді зустрічає мене біля «Рили» пан Кнаус…
— Філіпів друг?
— Саме він. І галантно запрошує пообідати з ним. Як ви гадаєте, що я зробила?
— Навіть не уявляю собі.
— Просто відмовилася від його запрошення. Ви мені вірите?
— А чому ж ні. Ви стаєте серйозною дівчиною. Важливо виявляти сталість характеру.
— Хай вас це не турбує.
— Ну, а з роботою, гадаю, все буде гаразд. Я вас повідомлю.
Магда готується встати, та я зупиняю її:
— Хвилиночку! Філіп не цікавився, чи не розпитував я вас про щось інше?
— Про що саме?
— Про снотворне.
Жінка напускає на себе невинний вираз, щоб кинути таке саме безневинне «яке снотворне?», та я застережливо піднімаю палець:
— Не забувайте, про що ми умовлялися!
— І про снотворне теж запитував… Ох, і ви також диявол!..
— Облиште компліменти. Розкажіть краще, які Філіп давав вам інструкції щодо снотворного і як ви їх виконали.
— Ну, казав, що зателефонує Асенову, і як тільки той підійде до телефону, я повинна влити у свій келих трохи снотворного, потім помінятися келихами з Асеновим так, щоб не бачив кельнер, а потім, коли повернеться Асенов, примусити його випити. Той Філіп обмірковує все до найменшої дрібниці, просто заздриш його розуму.
— Не поспішайте заздрити йому. Ну, й що? Ви виконали інструкцію?
— Еге ж, виконала. Але влила йому лише п'ять-шість крапель.
— І навіщо був потрібний увесь цей спектакль?
— Як навіщо? Щоб він не бешкетував! Філіп вирішив влаштувати Асенову цю сцену, щоб показати йому, що він, себто Філіп, підтримує мене, примусити Асенова приревнувати мене й поновити заручини. А щоб запобігти скандалові, влий, каже, йому кілька крапель, бо інакше, ти ж його знаєш, він сказиться…
— Он воно що, — киваю головою. — Розумно!
— Не хвилюйтесь! — утретє повторює Магда.
Вона підводиться й несе до дверей свій розкішний бюст і добре самопочуття, не забуваючи перед виходом обернутися й підбадьорливо всміхнутися, наче якщо комусь із нас потрібне підбадьорювання, то це не їй, а мені.
Власне, й у неї може налагодитися життя. Все залежить від того, чи стрінеться на її шляху чоловік, що одружився б з нею. Бо такі, як Магда, іноді до всього ще й дуже перебірливі. Та якщо їй пощастить вийти заміж і поринути в турботи про дім, чоловіка, а потім і про дитину, тоді вона влаштується і вийде на дорогу… А якщо не влаштується… Ну, якщо не влаштується в житті, то бодай влаштується на роботу.
Надворі сутеніє, коли я, поспішаючи, долаю довгі сходи, що ведуть на затишне горище громадянина Лічева. Натискаю на дзвінок, та замість знайомого різкого дзеленчання зсередини долинають кілька ніжних тактів старовинної мелодії. Запитально поглядаю на дзвінок — чи не натиснув я помилково замість нього на кнопку радіоприймача. В цю мить двері прочиняються й з'являється зморщене, задоволено усміхнене обличчя Лічева.
Заради точності відзначу, що, забачивши мене, старий пригасив усмішку.
— Ви з'єднали радіо із дзвінком? — запитую я, щоб дати йому отямитись.
— Та ні… Але це знову мій винахід.