– Складу, мамо.
– Йди, синку. Не гнися. На повен зріст іди...
Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.
Ех, випередив поет:
І ми вертаєм...
У вічну казку...
До матерів.
Умри, сатирику! Краще не скажеш.
А ПЕТРА ПАМ’ЯТАЄТЕ?
Треба ж! Прилетів зі столиці – одразу ввіпхнули в сільський автобус: «За годину Ваша лекція у веселівському ательє...»
Сиджу спресований, повернутися – зась. Поруч дві бабусі при порожніх лантухах, ігноруючи автоперенаселення, ведуть дивнодавню розмову.
– Хоч на базарі душу відвела...
– І не кажи...
– Ото як пішла на пенсію, сіла на дурні гроші, ніби вимерло село...
– І я про те...
– Повлазили у телевізори – і нічого цікавого. Раніше хоч горіло. На один куток побіжиш – покричиш, а на іншому вже дим стелеться...
– А ниньки скрізь шлакоблоки, скрізь шифер...
– І нічого цікавого... Повіриш, учора без тебе ледь не сказилася, аж на переїзд забігла. І нічого цікавого! Раніше, було, хоч слона циркового у теплушці побачиш. І мій Петро на ручній дрезині за козами ганявся, щоб розписаніє не зривали. А счас нічого цікавого, як не комбайни, то сіялки везуть...
– А я про що? В хаті – пустка, нікогонікого, самасамісінька з племінником і племінницею. Приїхали дисертації дописувати, вночі пера портять, а вдень сплять. Отож і я закуняла посеред дня, поки барабан вдарив і зорі висипали. Хутенько скочила – і до клубу, а там патлаті топчуться. Ні говоряки заїжджого, ні кіна. Посиділи з Олькоюсторожихою, пограли в мовчаники, і подалися собі під кожухом ледаря празнувати...
– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Не руки – граблі. Як згребе дівок на вечорницях, пищали, аж заходилися, і я за всіх голосніше.
– І не кажи...
– Хоч на базарі відкричалася...
– Але ж і населення вредне пішло! Як колись у «Торгсині»...
– Ой! У мене вже й голосу не стало, як та патлата шльондра причепилася, що деру за яблука, як у супермаркеті...
– Здрасті! Понаїздилася, шмаркачка, по закордонах...
– А я їй: «... па кругла, як горіх, так і проситься на гріх! А зуби вставні!»
– Пани мої дрібнесенькі, а воші як біб!
– Отожбо! Вона пащеку роззявила, а я їй донешту межи щелепи...
– Подавилася?
– Схрумала!
– А там таки кріпко зуби ставляють...
– Слава богу! На наші яблучка! Схрумала – і півлантуха забрала без торгу...
Тут і я вліз, як Пилип з конопель.
– Бабулі! Де ательє у Веселівці?
Затихли.
– Ателье питає...
– Нащо йому ательє?
– Бозна...
– Вроді піджачок справний...
– І при штанях...
– Що воно забуло у тому ательє?
Кажу:
– Бабулі! Причім піджак, причім штани? Чекають на мене в ательє.
Перезирнулися.
– Ждуть на нього...
– На таке?
– Бува...
– В ательє?
– Дівчата там... Шиють і порють...
– Женихатися їде?
– Ма’ть...
– Та воно ж лисе!
– Ниньки всіх підбирають... Лисе, патлате, дурне – аби в штанях.
– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Як свисне на перелазі...
–... груші на всьому кутку обсипалися!
Гарячкую:
– Бабулі! Причім груші? Причім Петро? Де ательє у Веселівці?
Глянули.
– Кричить, бачиш...
– Ма’ть, больне на нерви...
– Ще сопливе, а вже негодяще...
– І лице жовте...
– Ма’ть, з колиски падало...
– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? На бугая виліз...
–... і цибав, як на моторолі!
Зриваюсь:
– Бабулі! Причім больне? Причім бугай? Де Веселівка? Де ательє?!
Відсахнулися.
– Витріщилося...
– Цур! Цур!
– Таки порчене!
– Оце вже Веселівка! Вилазьте!
– Ательє?
– Паняйте, паняйте! Поспитаєте!
Я вивалився. Автобус пішов. Кручуся, як каботажний лоцман. Долоню човником до очей тулю. Бруківка і степ. А на видноколі ніби садки кучерявляться. Чи марево? До зупинки – хвала Магеллану! –дівчина велосипедом котить.
– Благаю! Де Веселівка? За півгодини маю виступати в ательє!
– Ательє? А! Пошивочна майстерня! Це рукою подати. Кілометр до переїзду, а там – під поїзд не втрапте! – ще з кілометр і праворуч.
– Зачекати автобус?
– Він ходить, як мертве бігає. Беріть ноги в руки і чимчикуйте. Воно надійніше.
Зриваюся й барабаню бруківкою. Сонце прицільно лупить у тім’ячко. Вітерець бавиться краваткою, а та ляскає по очах. Модерні черевики без задників – «ні кроку назад!» – влаштовують фігурне катання. Не розженешся!
Перші будиночки – пру попідтинню. Черевики в правиці, ошую–тека, посередині я – босоніж і при краватці. Натюрморд!