Выбрать главу

– Складу, мамо.

– Йди, синку. Не гнися. На повен зріст іди...

Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.

Ех, випередив поет:

І ми вертаєм...

У вічну казку...

До матерів.

Умри, сатирику! Краще не скажеш.

А ПЕТРА ПАМ’ЯТАЄТЕ?

Треба ж! Прилетів зі столиці – одразу ввіпхнули в сільський автобус: «За годину Ваша лекція у веселівському ательє...»

Сиджу спресований, повернутися – зась. Поруч дві бабусі при порожніх лантухах, ігноруючи автоперенаселення, ведуть дивнодавню розмову.

– Хоч на базарі душу відвела...

– І не кажи...

– Ото як пішла на пенсію, сіла на дурні гроші, ніби вимерло село...

– І я про те...

– Повлазили у телевізори – і нічого цікавого. Раніше хоч горіло. На один куток побіжиш – покричиш, а на іншому вже дим стелеться...

– А ниньки скрізь шлакоблоки, скрізь шифер...

– І нічого цікавого... Повіриш, учора без тебе ледь не сказилася, аж на переїзд забігла. І нічого цікавого! Раніше, було, хоч слона циркового у теплушці побачиш. І мій Петро на ручній дрезині за козами ганявся, щоб розписаніє не зривали. А счас нічого цікавого, як не комбайни, то сіялки везуть...

– А я про що? В хаті – пустка, нікогонікого, самасамісінька з племінником і племінницею. Приїхали дисертації дописувати, вночі пера портять, а вдень сплять. Отож і я закуняла посеред дня, поки барабан вдарив і зорі висипали. Хутенько скочила – і до клубу, а там патлаті топчуться. Ні говоряки заїжджого, ні кіна. Посиділи з Олькоюсторожихою, пограли в мовчаники, і подалися собі під кожухом ледаря празнувати...

– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Не руки – граблі. Як згребе дівок на вечорницях, пищали, аж заходилися, і я за всіх голосніше.

– І не кажи...

– Хоч на базарі відкричалася...

– Але ж і населення вредне пішло! Як колись у «Торгсині»...

– Ой! У мене вже й голосу не стало, як та патлата шльондра причепилася, що деру за яблука, як у супермаркеті...

– Здрасті! Понаїздилася, шмаркачка, по закордонах...

– А я їй: «... па кругла, як горіх, так і проситься на гріх! А зуби вставні!»

– Пани мої дрібнесенькі, а воші як біб!

– Отожбо! Вона пащеку роззявила, а я їй донешту межи щелепи...

– Подавилася?

– Схрумала!

– А там таки кріпко зуби ставляють...

– Слава богу! На наші яблучка! Схрумала – і півлантуха забрала без торгу...

Тут і я вліз, як Пилип з конопель.

– Бабулі! Де ательє у Веселівці?

Затихли.

– Ателье питає...

– Нащо йому ательє?

– Бозна...

– Вроді піджачок справний...

– І при штанях...

– Що воно забуло у тому ательє?

Кажу:

– Бабулі! Причім піджак, причім штани? Чекають на мене в ательє.

Перезирнулися.

– Ждуть на нього...

– На таке?

– Бува...

– В ательє?

– Дівчата там... Шиють і порють...

– Женихатися їде?

– Ма’ть...

– Та воно ж лисе!

– Ниньки всіх підбирають... Лисе, патлате, дурне – аби в штанях.

– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Як свисне на перелазі...

–... груші на всьому кутку обсипалися!

Гарячкую:

– Бабулі! Причім груші? Причім Петро? Де ательє у Веселівці?

Глянули.

– Кричить, бачиш...

– Ма’ть, больне на нерви...

– Ще сопливе, а вже негодяще...

– І лице жовте...

– Ма’ть, з колиски падало...

– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? На бугая виліз...

–... і цибав, як на моторолі!

Зриваюсь:

– Бабулі! Причім больне? Причім бугай? Де Веселівка? Де ательє?!

Відсахнулися.

– Витріщилося...

– Цур! Цур!

– Таки порчене!

– Оце вже Веселівка! Вилазьте!

– Ательє?

– Паняйте, паняйте! Поспитаєте!

Я вивалився. Автобус пішов. Кручуся, як каботажний лоцман. Долоню човником до очей тулю. Бруківка і степ. А на видноколі ніби садки кучерявляться. Чи марево? До зупинки – хвала Магеллану! –дівчина велосипедом котить.

– Благаю! Де Веселівка? За півгодини маю виступати в ательє!

– Ательє? А! Пошивочна майстерня! Це рукою подати. Кілометр до переїзду, а там – під поїзд не втрапте! – ще з кілометр і праворуч.

– Зачекати автобус?

– Він ходить, як мертве бігає. Беріть ноги в руки і чимчикуйте. Воно надійніше.

Зриваюся й барабаню бруківкою. Сонце прицільно лупить у тім’ячко. Вітерець бавиться краваткою, а та ляскає по очах. Модерні черевики без задників – «ні кроку назад!» – влаштовують фігурне катання. Не розженешся!

Перші будиночки – пру попідтинню. Черевики в правиці, ошую–тека, посередині я – босоніж і при краватці. Натюрморд!