Перш за все, вельмишановний шефе, нагадаю систематизовані наукою факти щодо НЛО. 1952 року зграя чудернацьких літальних апаратів у вигляді перевернутих тарілок та брилів влаштувала атракціон над Вашінгтоном. Спроби наздогнати їх чи збити виявилися марними. Американці пояснили цей феномен «рукою Москви».
Потім НЛО стали таким самим масовим явищем, як джинси. Їх спостерігали над Петрозаводськом, Києвом, Воркутою, Паміром, Хацапетівкою, Нальчиком – у нас, над Пенсільванією, Невадою, Колорадо, ЛасВегасом, Голлівудом, Бродвеєм – у них, а також на навколоземних орбітах (у нас і у них). Скажімо, над Нальчиком велетенська літаюча тарілка висіла півтори доби, і невдовзі після цього з прилавків – від Нальчика до Владивостока – зникли сервізи, але це пояснили прорахунками плануючих органів.
Є припущення, що НЛО – мандрівники з зірки Дзета Сеті (37 світлових років від Землі), або туристи з інших міжгалактичних цивілізацій, або фокусники з четвертого виміру, або жартівники з антисвіту. Можливо, випадок зі мною наблизить науку до розгадки таємниці НЛО.
Відчуваю, дорогий шефе, що вам нетерпеливиться дізнатися про безпосередні, прямі контакти НЛО з людьми. У США тарілчани затягали землян до своїх апаратів принаймні сто разів (зробимо поправку на рекламу, паблісіті, інфляцію та інші американські штучки).
У нас таке сталося двічі. І в обох випадках у Києві (прошу звернути чільну увагу на цей факт, адже ми з вами кияни!).
Перший випадок: молодший науковий співробітник X сів відпочити у Пушкінському парку Києва об 11й годині вечора, а прийшов до тями об 11й годині ранку біля пам’ятника геніальному поетові в Москві. Запам’яталися йому ревище, якийсь ілюмінатор і видиво подвійного Місяця. Наука виявилася безсилою і списала інцидент на злий жарт пілотів нічного рейсу Київ – Москва.
Другий випадок: двох вантажників Y та Z станції «Київтоварний» востаннє бачили на залізничній колії 31 грудня. А виявили їх уже в новому році, 6 січня, на невеликій сибірській станції вкупі з великою таріллю, що мала сліди студенистої маси і вензель ресторану «Київпасажирський». На жаль, і тут відбулися хіхоньками та хахоньками, точнісінько як у нашій конторі.
Для вас, інтелігентної людини і керівника демократичного стилю, природно, вже відкрилася суть прикрого інциденту, що стався з вашою підлеглою.
Так! Я була викрадена НЛО в неділю на Водопарку, пробула в тарілці під гіпнозом п’ять діб (згадайте одіссею вантажників!) і з’явилася на роботу в розпатланому вигляді лише в п’ятницю.
Сподіваюся, дорогий шефе, що тепер ми разом від душі порегочемо з міщанських натяків деяких наших пуританок і донжуанів з приводу мого кримського загару та облупленого носа. Справді, у нас другий тиждень періщать дощі, але в світлі НЛО з їхніми гіперпросторовими швидкостями моя смага може бути канарською, багамською і навіть австралійською.
Лишилося спростувати останню інсинуацію, що виповзла з чорної душі цієї жабивідпускниці Пенелопської. Вона твердить, що бачила мене в середу на ялтинському пляжі з вусатим хлопцем. За науковими даними, тарілчани бувають трьох типів: до метра зросту, рахітичного вигляду; до трьох метрів, як центрові у баскетболі; і, нарешті, так звані гуманоїди, які нічим не різняться від мужчин у соку. Отже, або ця сліпиндя Пенелопська стала жертвою оптичного обману, або побачила в Ялті гуманоїда. Та скоріш за все вона розповсюджує плітки з ревнощів, бо її чоловічокнедомірок– глибоко між нами! – вщипнув мене на новорічному балу.
Прошу моє пояснення, дорогий шефе, вважати виправданням за ті нещасні чотири дні, коли я фізично не перебувала у конторі з волі незрозумілого розуму. Дозволяю передати цей документ КОЗІ (комісії з орбітальних зондів інопланетян). Хоч я нічого не пам’ятаю, але мені було добре, що свідчить про слабкість тарілчан до красивих жінок. І якщо НЛО колись підуть на контакт із земною цивілізацією, то тільки завдяки нам – амазонкам сучасності, позбавленим будьяких забобонів!»
НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ
Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.
– Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віцепрезидент клубу поліглотів, почесний
доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник...
– Вільно, юначе, називайте мене просто «Орелодин», – перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж телеекранами, ЕОМ, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.
–... лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!
– Ага... Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзюдо, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені...
– Звідки ви знаєте?! – вихопилось у лейтенанта.
– Досвід, досвід, мій юний друже, – посміхнувся «Орелодин». – А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?
– Хотілося б знешкодити шпигуна...
– Ах молодість, молодість, – приязно засміявся полковник. – Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.
«Орелодин» натиснув якусь кнопку, і відразу засвітився телеекран.
– Ви бачите шматок чорноморського узбережжя, – інформував полковник Марка. – За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.
Лейтенант миттю схопився на ноги:
– Товаришу «Орелодин», треба негайно летіти туди!
– Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди... – І полковник нахилився до мікрофону.
– Хто на трубці? – пожартував він.
– Капітан Кучерявий! – почулось у динаміку.
– Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.
– Єсть!
Марко першим помітив на екрані шпигуна.
– Доповідаю! Агент прибув. Одягнений у водолазний костюм типу «болоньясхід», що розрахований на десять годин автономного плавання.
Полковник підсилив контрастність:
– Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики «Стан твій смерековий». Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат – у рукав.
– Марка зброї «бульдогморган», калібр 9 міліметрів, – доповів Наївний.
– Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію.
Лейтенант зашарівся.
– Переключаємося на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.
Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.
– Непередбачена ситуація, це дружинник, – пояснив полковник.
Тим часом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.
– Айайайай! – закричав Марко.
– Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.
Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафепавільйону.
– Замовив гуляш і мінеральну воду! – доповів гострозорий Марко.
– Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку – розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. Як діятиме він після обіду, лейтенанте?
– Піде в туалет?
– Логічно. Та ви забули, юначе, що маете справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж.