— Але перевірити — не завадить, — розсудливо сказав ватажок і схопив Тетянку за руку. — Передавай свою силу, якщо кортить жити.
— Я не вмію! — неслухняними від жаху губами прошепотіла Тетянка.
— Ну, тоді вибачай, — загув байкер і витяг із чобота величезний ніж у шкіряному чохлі. — Сама сказала: доведеться прирізати.
— Ану відійди від неї! — закричала Ірка, смикаючись у путах.
Тетянка заплющила очі, аби не бачити, як на неї насувається смерть.
І раптом загуркотів мотоцикл. Він загуркотів якось дивно, і звук його двигуна був не схожий на двигуни решти байкерів: він був розкотистий, гучніший, крутіший. Війнуло дивним вітерцем: у ньому змішалася свіжість із машинним маслом і бензином, і все разом пахло невимовно чудесно. Двигун гуркотів усе ближче, гучніше, але шлях залишався порожнім. Байкери відчайдушно крутили головами — невідомий мотоцикліст мав бути десь поруч! Але, як і раніше, довкола було порожньо.
І лише коли гуркіт двигуна загримів буквально за два метри від прив’язаних дівчаток, у повітрі неначе сяйнула гігантська блискавка: повітря вжикнуло й ніби розпалось на дві половинки. Із пройми вилетів велетенський «Харлей Девідсон»!
Він був білий, наче сніг, і здавався легким, мов ранковий туман. Він світився рівним, яскравим, абсолютно білим світлом. Сідок — дідуган із зовсім сивою бородою, в куртці з білої шкіри — хвацько крутонув ручку свого «залізного коня». Заклавши неможливий, немислимий віраж, мотоцикл уклинився між ватажком байкерів і дівчатками.
Дідуган здійняв руку. З-під рукавички зі срібними заклепками вилетів тонкий промінь і різонув по мотузках. Вони миттю спалахнули холодним сріблястим полум’ям і впали додолу.
— Сідайте! — гукнув дідуган, помахом руки показуючи на багажник свого білого мотоцикла.
Покутник першим скочив у сідло. За ним пострибали Ірка й Тетянка.
— Білий! — неслухняними губами прошепотів ватажок. — Білий Байкер!
З невимовним презирством глянувши на ніж у ватажковій руці, Білий процідив:
— Ех ти, а ще байкер! Не понесе тебе більше кінь, — дідуган кивнув на мотоцикл ватажка, — бо ти його знеславив!
Білосніжний «Харлей» заревів, влітаючи в розкрите повітряне провалля.
Ірка озирнулась. Юрба байкерів стояла нерухомо, благоговійно дивлячись услід Білому. І лише ватажок шалено тис на стартер, намагаючись завести свій мотоцикл. Але машина глухо мовчала.
Розділ 10
День шостий, міліцейсько-вовчий
— Я оце не зовсім розумію, де ми всі сидимо? — поцікавилась Ірка. — Хіба на багажнику мотоцикла можна їздити втрьох?
— Були б гарні пасажири, а на моєму мотоциклі все можна! — розреготався Білий Байкер.
Білосніжний «Харлей» летів уперед, і навколишній простір зливався в туманне марево, в якому час від часу миготіли яскраві плями. Але те, що пролітало повз них — неможливо було розгледіти. Лише швидкість, лише вітер і нескінченна стрічка шляху під колесами.
Спочатку це було в кайф. Дівчатка горлали й сміялися й навіть намагались співати. Бліде обличчя покутника, здавалось, трохи порожевішало, в очах запалав захват від скаженої гонки.
Вони їхали, їхали, їхали… Летіли, летіли, летіли… Вітер весь час дмухав їм в обличчя. А довколишній світ весь час зливався в розмиті смуги.
Знуджено теліпаючи ногами, дівчата зиркали то на сірий асфальт, то на каламуть, що зусібіч заступала пейзаж. Покутник неначе відключився: сидів застигши, не рухаючи жодним м’язом. Ірка іноді зовсім забувала, що їхній непроханий супутник теж тут, на безмірному багажникові мотоцикла Білого Байкера. Тетянка, врешті-решт, тицьнулась носом Ірці в плече й спокійно засопіла. Ірка мимохіть позаздрила подрузі: на неї влаштували справжнє полювання, а вона спить!
— Як ви дізнались, що нам потрібна допомога? — перекрикуючи вітер, що бив у лице, загукала Ірка на вухо Білому Байкеру.
— Ти, подруго, не повіриш, голос почув! — озирнувшись через плече, загорлав Білий. Вітер зривав його слова й відносив геть. Ірка ледь зрозуміла, що він каже. — У дорозі чого тільки не буває, але щоб ось так прямо голоси! — Байкер покрутив головою. — Я вже був вирішив: зовсім крейзонувся Білий!
Ірка спохмурніла — знову цей загадковий голос! Спершу покутник, тепер Білий Байкер.
— А що сказав той голос? — спитала вона.
— Що якісь чуваки вчиняють не по-нашому й що треба їх гальмонути. Приїжджаю, дивлюся — справді! Ти, подруго, тепер нічого не бійся! Ми на Дорозі! Нема ще такої сили, яка змогла б зупинити на Дорозі Білого Байкера! — і він тріумфально загорлав: — Ніщо не зупинить нас!