Выбрать главу

Буква І цим разом представлена запаленою свічкою на свічнику, а вірш пояснює, що це свічка в св. Софії за Могилину заслугу.

"Коли б, преславний Могило, виставляв я свічку від серця свого, поставив би я тобі, коли ти задумав виступити походом (wyprząc) туди, де стоїть Ярослава церква, — митрополичий престол, та церква, що має в собі образи, правда, не всі цілком цілі, розцвічені не кунштем малярським, а дорогим камінням, а в’яжуть (обрамовують) їх сиві алебастри і мармури, окружені старовинними мурами! А при тім подумав: "Хто дасть (тій свічці) світла лікейського (небесного) 1 святого, аби відганяла темноту?

1 Миколая Мирлікійського, очевидно.

І яка б то мала бути свічка? Це твій герб, Петре, і твої заняття, котрими ти світиш нам, чисто як якась планета! Твоє заняття — книга і учителі (церкви), милі і цікаві диспути в різних питаннях. Ти, пильнуючи мудрих книг, добре вмієш розтинати (питання) і розумієш, який має бути їх кінець (висновок). В тих заняттях помагають тобі сини Мінерви, котрих ти своїх зафундував у Києві, аби він, маючи в себе Аполлона, міг виполоти неполітику з своєї грубості і (перейти) до мудрості: схиливсь і дививсь на учених мужів, добре випосаджених музами і людськістю (гуманітарними науками). Феб і Марс, змовившися між собою, уділили огня твоїй свічці. Етна радо звернулася до своєї сірки, аби добре нагодувати свою свічку полум’ям. Взагалі коли б захотів єси, Могило, зібрати огні до того свічення, показали б усі таку охоту (дати огню), якої кожен побажав би собі. Зараз і Вулкан з теготородної столиці — з Олімпу, де місяць міняє свої лиця, прибув сюди; хоч багато є тут йому речей противних, але він радо пішов на послуги тобі, Могило. Але свічка — скоро тільки побачила огонь твоєї, Петре, любові в церкві, — зараз від неї взяла собі світла! Чому? Бо неправди більше злізе (siędzie) совам, коли той огонь набере сонячного проміння".

Наступне L представлене в вигляді руки, що тримає прапорець, і вірша запускається в згадки про колишні воєнні подвиги Могили. "Що чиниш, лицарю? Бачу в твоїх руках знак Марса, а не шолом Спасителя. Адже тут не Хотин, Петре, не турецька Беллона, нема тут отаманської кривавої шаблі. Ти вже перестав гладити палашем бусурманські голови і поїти бистрим Дунаєм їх (krzcić). Ти вже попрощався з гнівливою Беллоною; зброя, коні, списи — у тебе відставлені. Кинув єси молдавський скіпетр Христові під ноги. Для чого ж підносиш цей знак тривоги? Віддав єси пурпур пишному світові, одягши волосяну одежу Ісусову. Перли, каміння, дорогі клейноти замінив, зацний Могило, на чернечі щоти" і т. д.

Нарешті о таннє А представлено циркулем; автор вірша, громадячи купи риторичної ономастики, добирає різних мір слави Могилиної династії і кінчаючи емфатичною гіперболою: "Європа, Азія і край Американський разом з пекучою Лібією викрикують (ім’я) Могилів. Мовчи ж, лютне моя, бо на старі літа має Петр за ораторів усі частини світу".

Потім прозова "перорація" — прохання прийняти цей твір і уділити благословення царгородського престолу "всій хоругві (дружині) здвигненого тобою в Києві Парнасу". "Бо вона, що присвячує це тобі, не залишає голосити перед усім світом сарматським, що снопи твого православного жнива, квітки з твого вертограду (wiridarza) російської церкви, довгождані щепи твого винограду наук, як дасть Бог, дадуть в будучності багаті кетяги і ягоди cery православної на втіху і спасенний ужиток".

"Бо раз запалившись незгоримим огнем до суворої Мінерви, ти ніколи не тратиш цього запалу і любові (не перестаєш давати іскри любові), розтрачуєш на це своє останнє майно з усієї душі, аби в народі нашім, дещо присипанім порохом неуцтва, через утиски і наїзди апостатів, за твого часу і в тобі відродився той цісар Константин, фундатор академії царгородської. В тобі, що показав себе передусім без облуди діамантом віри, кружалом цнот, перспективою мудрості. Дійсно, вступив єси в стрем’я святого київського митрополита Петра, бо за твого часу росте в Росії

не кіммерійська пітьма невігласів, а найясніше науки сонце,

не темні недбальства хмари, а блискуча уваги погода,

не зарослі простацтвом голови, а вичищені політикою чола.

Живи ж, преосвященний пастирю і патроне, під ясним оком щастя й здоров’я стільки літ, скільки в нашій "Мнемозині" можна нарахувати літер. Бо то теж з твого добродійства джерел вилилися струмочки на цей паперовий загін!

Живи Богові, православній церкві і музам!

Богові — як пильний в своїх обітницях чернець.

Церкві — як довгожданий, православний митрополит і екзарх.

Музам — як гойний фундатор.

Живи — а що ми в тих римах лаконці 1, не дивуйся.

Бо коли б ми човном тупого розуму нашого схотіли переміряти океан слави твоєї, скорше б рік минув, ніж би змогли ми пристати в порті слушного і належного імені Могил. Я скінчив".

1 Лаконці — себто спартанці — вважалися неважними поетами-віршарями.

Але це ще не кінець книжечки. На передостанній сторінці вирисувана піраміда і в ній напис (прозовий): "За сорок літ обороту кругу не було на руськім горизонті, кому б могли бути виставлені несмертельної піраміди колоси — всіх устами, всіх серцем, окрім твоєї преосвященної особи з огляду на твоє походження і твій уряд православного митрополита, Могило! Бо ти в стрем’я предка твого Муція відважно для корони Польської вступив і для церкви східні права від короля отримав". Нарешті, на останній сторінці — віршована осторога "зоїлові", аби не квапився зачіпати Могили, бо коли через старість утратив уже зуби, то тут може позбутися й губ.

Як бачимо, твір незвичайно характеристичний з літературного погляду: він яскраво малює нам прагнення і досягнення могилянського Парнасу, що давав напрям літературній школі наступної доби — цьому "фліоразованню палядійських кунштів на довціпах руських", дарма що подає її овочі не в ідеальній латинській, а в вульгаризованій, для ширшої шляхетської авдиторії польській формі. Типові і характеристичні ці ухили в панегіричний гіперболізм і сервілізм, упадання до ніг усяких добродіїв-меценатів, величення шляхетного походження, гербів-клейнотів, гіперболізування подвигів, творення і розмальовування фіктивних генеалогій, погоня за античними паралелями, міфологічними метафорами, начинювання ними до неможливості свого викладу — бажання в усім "до кінця нігтів" показувати себе ерудитом — слівця не сказати просто, а все з якимсь "палладійським натяком". В цім утворі ця тенденція відбивається особливо сильно, місцями просто-таки карикатурно, невважаючи, що авторам не можна ніяк відмовити літературної здібності і віршувальної техніки.

З другої сторони, це треба підчеркнути, що з цею погонею за католицькими, польсько-єзуїтськими взірцями в’яжеться безперечний український — чи, як кажуть автори, "православно-руський" або "російський" патріотизм. Вони дійсно запозичують від "католицьких академій" форми й засоби, беруть у них "палладійські куншти", але на те, щоб приспособити їх до православних українських традицій, церковних і політичних, взяти ці "куншти" на українську службу. Бачили ми це величання Царгорода як самостійного церковного й культурного огнища православного світу (про єрусалимський патріархат — патрона попередньої, непривілейованої київської ієрархії — вже нема мови); він величається як рівнорядний з Римом церковний і культурний центр, з академією Константна Великого і традиціями східного цісарства. Поруч його свій власний старий державний центр з традиціями старих київських князів, "неосяжними валами", церквами і монастирями, з велетнем Дніпром, котрому Польща не могла нічого поставити побіч, садами й виноградниками і в центрі того всього св. Софія — "богиня" цього старого Києва з своїми мозаїками, малюваннями, мармуровими різьбами і т. д. апофеозується як пам’ятка незрівнянної розкоші й слави.