Казки Нашого Міста
Кожне місто має своє неповторне обличчя. 
Між знайомими вулицями й звичними маршрутами завжди ховається щось більше — трішечки магії, шепіт легенд, погляд казки. 
Саме про це — «Казки Нашого Міста». Впевнена, що навіть буденність може бути казковою, якщо поглянути на неї уважніше.
Мабуть, це саме казка, — про невеличке місто Ф., яке розташувалось на мальовничих пагорбах близько річки У., де жива історія дихає вздовж вулиць, а казкові персонажі зустрічаються на кожному кроці.
Казка про місто Ф. та річку У.
Десь у самому серці країни, на м’яких зелених пагорбах, розкинулося місто, яке ми поки що назвемо однією єдиною літерою — місто Ф. Його вулички петляли, як старовинні візерунки, вимальовані рукою художника, а з вікон будинків долинали пахощі свіжої випічки й дзвінкий сміх дітей.
Місто Ф. мало свою таємницю — воно стояло біля річки У., води якої були настільки чистими, що в них відбивалося небо, а разом із ним — усі казки світу. Місцеві мешканці вважали, що річка має чарівну силу: кожен, хто вдивиться у її плесо з відкритим серцем, зможе побачити щось неймовірне — чарівного єдинорога, смішного домовичка чи навіть мудру бабусю-сову, що варить зілля під місяцем.
Одного ранку до міста прибув хлопчик на ім’я Левко. Він був мандрівником у пошуках чудес. У місті Ф. його зустріла пані Ганна — власниця маленької книгарні, де книги самі перегортали сторінки, якщо читач засинав. Вона подарувала Левкові карту — не звичайну, а чарівну. На ній блищали доріжки, що вели до найзагадковіших куточків міста.
Левко вирушив у мандри: він пройшов повз фонтан, де жили водяні ельфи, заглянув до кав’ярні, де наче самі звичайні гарбузи розповідали байки, і нарешті дістався до моста через річку У., де його вже чекала стара бабуся-совуня. Вона подивилася в його очі та сказала:
— У кожному місті є своя казка, але місто Ф. — особливе. Тут казки оживають, якщо в них вірити. А ти віриш?
Левко кивнув. І в ту ж мить усе місто засяяло — вітрини стали порталами, дерева заспівали пісню, а річка У. піднялась і ніжно торкнулася берегів, немов кажучи: «Тут живе чудо».
І з того дня Левко залишився в місті Ф., щоб зберігати його казковість. Бо такі місця не можна залишати — їх треба берегти.
Відтоді, як Левко оселився в місті Ф., він став не просто мешканцем — він став його Хранителем. Йому дісталася особлива місія: щоночі він розгортав чарівну карту, яка змінювалася в залежності від подій дня, бажань жителів та навіть снів.
Одного вечора, коли над містом заходило сонце, а хмари ніжно вкривали пагорби, карта раптом засвітилася золотим сяйвом. На ній з’явилася нова вуличка — її раніше не було.
Вона петляла мов змійка між уже знайомими провулками, але закінчувалась… ніде. Левко нахилився ближче — останній шмат карти був порожній, немов чекало на продовження.
Він зрозумів: це не помилка. Це запрошення. Запрошення створити нову частину міста, нову історію.
Зібравши друзів — Левко вирушив по новій вулиці. Кожен їхній крок перетворював пусте місце на щось живе: стіни виростали з м’якого світла, дерева тягнулися з-під землі, співаючи пісні, а ліхтарі заговорювали людськими голосами.
— Ця вулиця буде особливою, — Левко. — Тут кожен, хто забув свою казку, зможе її знайти знову.
Так з’явилася Вулиця Повернених Мрій. Тут жили ті, хто колись загубив віру у дива: художники без натхнення, діти, які перестали гратись, дорослі, що забули, як мріяти.
Але варто було їм лише ступити на цю вулицю, як спогади оживали, фантазії розквітали, а серця знову наповнювались світлом.
А карта… вона жила. І з кожним новим днем малювала нові лінії, нові історії. Бо в місті Ф. кожен мешканець — герой, і кожна вулиця — нова глава чарівної книги.
Місто Ф. і розмови вітрин
У місті Ф. навіть буденні речі мають душу. Особливо — вітрини магазинів. Вони не просто демонструють гарні сукні, кераміку, книжки чи пиріжки — вони створюють настрій. Їх прикрашають з любов’ю, з гумором, із натхненням. То манекени читають книжки, то кіт у шарфі сидить у кріслі біля абажура, то ціле вікно стає морем, а взуття — човнами.
Та головне — вітрини вміють бачити. Вони уважно спостерігають за перехожими й, коли бачать усмішку — віддзеркалюють її, мов передаючи далі, наступному. Бо кожна вітрина — це своєрідне дзеркало доброти.
А ще в них є секрет: уночі, коли місто засинає, вітрини починають спілкуватися між собою. Не словами, а блимаючими вогниками, тонкими світловими сигналами — точно як старовинні телеграфи. Вони переказують одна одній новини: