Поруч із костелом росте старий дуб, який, за легендами, посадили ще під час завершення будівництва храму. Влітку його розлоге гілля дарує прохолоду, восени листя золотиться під сонцем, але взимку відбувається справжнє диво.
З першими морозами, коли сніг огортає місто білою ковдрою, дуб перетворюється. Його гілки вкриваються різнокольоровими вогниками, які світяться в темряві, створюючи атмосферу казки. Здалеку ввижається, що це самі зірки зійшли з неба і гойдаються на гіллі.
Місцеві мешканці кажуть, що це душі добрих справ, здійснених у місті, знаходять притулок у гілках дерева і світяться, нагадуючи про силу добра.
Щороку, напередодні Різдва, містяни збираються біля костелу, щоб помилуватися сяючим дубом, заспівати колядки та поділитися теплом своїх сердець. Ця традиція об'єднує громаду, нагадуючи про важливість єдності та взаємопідтримки.
Кажуть, якщо стати під гілками цього дерева і загадати бажання, пов'язане з добром для інших, воно обов'язково здійсниться. Адже дерево відчуває щирість сердець і відповідає взаємністю.
Місто Ф. і ніч, коли переплутались тіні
Одного вечора в місті Ф., коли сонце вже торкалося краєчком горизонту, а в повітрі плавала ніжна золотава пелена, з пішохідними тінями сталося щось надзвичайне.
Тіні, які зазвичай тихо слідують за своїми хазяями, раптом переплутались. То тінь вчительки потягнулася за листоношею, тінь пса побігла за дитиною, а тінь велосипедиста крутнулась під ногами бабусі з кошиком. Тіні розгубились, почали метушитися, перетинатись, перешіптуватись одна з одною: «Це не мій силует!», «А ти чого така довга?», «Хто тут бачив мого художника?..»
Містяни дивувались: що за дивина? Діти сміялися, граючись у здогадай-хто, а дорослі ставали в задумі. Уся пішохідна вулиця перетворилася на химерний театр тіней.
І ось, коли небо вже стало темно-синім, зійшла перша вечірня зірка — ясна, добра, майже усміхнена. Вона глянула на плутанину внизу і лагідно зітхнула. Її світло впало на кам’яну бруківку, освітивши кожну тінь — і тоді все стало на свої місця.
Тінь художника знову простяглась за пензлем, тінь музикантки повернулась до скрипки, тінь кота — до свого диму над димарем. Всі тіні знайшли своїх господарів. Тиша спустилась на вулицю, сповнена легкого полегшення і казкової злагоди.
З того часу, коли в місті Ф. з'являється перша вечірня зірка, кожен з ніжністю поглядає на свою тінь — адже вона теж хоче бути на своєму місці.
Місто Ф. і Заячий струмок бажань
На околиці міста Ф., де починається ліс і шум вітру змішується з шелестом листя, протікає Заячий струмок. Невеликий, вузенький, настільки мілкий, що через нього можуть перестрибнути навіть найменші зайченята — саме тому він і отримав свою назву.
Але ця прозора, весела вода — не проста. У давні часи старі мешканці міста казали, що струмок той виконує найпотаємніші бажання. Та не кожне — лише ті, що щирі, добрі й народжені з великого серця.
Діти знали: щоб бажання здійснилося, треба знайти білу камінчинку на дні струмка, потримати її в руках і прошепотіти те, що справді важливо. Потім — покласти камінчик назад у воду. І тоді струмок починає тихенько дзюрчати мелодію, схожу на шепіт: «Я почув… Я пам’ятаю…»
Одна дівчинка, Марічка, побажала, щоб її старий кіт більше не хворів. Малий хлопчик Максим попросив знайти нового друга. А літній чоловік, колишній машиніст, мріяв ще раз почути стукіт поїзда, як у молоді роки.
І траплялося щось неймовірне: котик поволі видужував, у Максимка на подвір’ї з’являвся новий сусід — ровесник, а чоловік, прокинувшись вранці, раптом чув крізь сон ритмічний гуркіт коліс — немовби поїзд приїхав просто до його серця.
Заячий струмок і досі тече собі, ніби звичайний — але кожен, хто підійде до нього з добрим наміром, обов’язково відчує легеньке тремтіння води, мов легке "так" у відповідь на надію.
Місто Ф. зберігає свої таємниці — і ділиться ними з тими, хто вміє мріяти.
Місто Ф. і сни Курганів
На околицях міста Ф., де поле зустрічається з небом, здіймаються древні кургани. Вони спокійно дрімають під ковдрою трав і моху, мовчазні й величні. Ніхто вже достеменно не знає, хто їх насипав: кочівники чи племена пращурів, чи, може, самі духи вітру. Але всі відчувають: там живе Час.
Кургани не просто лежать — вони сплять. І бачать сни. Їм сняться герої у бронзі й шкірі, що стоять на варті степу. Сняться багаття, пісні, що пливуть у ніч, і танці під зорями. Сняться стародавні мови, які вібрують у повітрі, як струни.