Іноді хтось із містян — художник, вчитель, школяр — приходить сюди, просто посидіти. Вітер ніжно торкає обличчя, а земля під ногами... ніби шепоче щось стародавнє. Дехто каже, що бачив сни курганів уві сні — і повертався звідти з натхненням, з новою мелодією, з віршем чи добрим рішенням.
Кургани не ображаються на забуття. Вони знають: їхній час — у серцях. Вони — мов дідусі, що тихо посміхаються, коли бачать, як граються онуки. Вони пам’ятають свою молодість і раді, що нові покоління приходять, слухають, поважають.
А на світанку, коли перші промені торкають їх схили, кургани тихо дякують небу — за ще один день, коли можна спати, бачити сни, і берегти давнє тепло для майбутніх людей.
Курган Переп’ят і Переп’я́тиха — охоронці міста Ф.
На південному краю міста Ф., де земля переходить у високий степ, здіймаються два кургани — Переп’ят і Переп’я́тиха. Старожили кажуть, що це не просто пагорби, а вічні вартові міста. Переп’ят — мовчазний і могутній, схожий на козацького отамана, а Переп’я́тиха — м’яка на вигляд, але з глибоким спокоєм у серці, як берегиня роду.
Кажуть, що в давні часи вони були людьми — мужнім воїном і мудрою жінкою, що боронили край від навали. Коли ж настав їхній час, сама земля прийняла їх у свої обійми, і виросли над ними два кургани, мов свідки любові, сили і відданості.
Та вони не просто сплять. Вночі, коли над степом здіймається місяць, між курганами можна відчути легке тремтіння повітря, ніби шепіт: "Ми тут. Ми стежимо." Їхні силуети впізнає кожен мандрівник, що повертається в місто — і серце спокійно: місто під захистом.
Діти часто бігають неподалік, запускають повітряних зміїв, співають. А Переп’ят і Переп’я́тиха слухають — і посміхаються з висоти. Їм радісно, що місто живе, росте, сміється. А якщо щось загрожує — вітер від курганів починає говорити гучніше, попереджає, гукає.
Іноді хтось приносить польові квіти й кладе на схил Переп’я́тихи — за бабусю, за маму, за землю. А на Переп’яті зупиняються на хвилину юнаки — подумати, порадитись, набратись сили.
Так живуть вони — не мовчки, а в постійному спілкуванні з тими, хто чує серцем. І знає: місто Ф. має двох невидимих охоронців, що зберігають спокій і пам’ять поколінь.
Про місто Ф., де пішохідні переходи і світлофори
в складних стосунках
У місті Ф. все має свій характер — навіть пішохідні переходи і світлофори. Вони існують поруч, день за днем, служачи людям. Але стосунки між ними… складні. Як добрі сусіди, що все життя ділять один паркан.
Переходи пишаються своєю прямотою: "Ми — шлях. Ми ведемо людей." Вони розфарбовані в чіткі смужки, доглянуті, акуратні. Деякі — трохи зухвалі, новенькі "зебри", ще сяють білиною. Інші — вже стерті часом, але мають повагу, мов старі вчителі.
А світлофори… вони суворі. Вони — закон. Стоять височенно, блимають своїми очима і ніколи не відпочивають. Зелений — "можна", жовтий — "приготуйся", червоний — "стій!". Вони не люблять імпровізацій і завжди на сторожі порядку.
Іноді між ними трапляються суперечки. Переходи нарікають: "Без нас люди б не знали, куди йти!" А світлофори відповідають: "Без нас був би хаос!"
Але щоранку, коли сонце піднімається над дахами міста Ф., вони обоє стають на варту. Працюють разом, кожен на своєму місці. Бо знають — місту потрібні і напрямок, і ритм. Потрібна безпека, і трохи впевненості під ногами.
Іноді хтось із дітей махає рукою світлофору, або танцює "по зебрі" як по сцені — і тоді обидва, і світлофор, і перехід, наче посміхаються. Бо ж не важливо, хто головний. Важливо — служити спокою, навчаючи довіри і порядку.
Одного дня у місті Ф. поширилась чутка: з’явиться новий колір світлофора — бірюзовий! Чутка почалася, як завжди, з найбалакучішого пішохідного переходу біля театру. Він почув це від електрика, що щось лагодив у шафі зв’язку.
Світлофори одразу насторожились. Зелений, що завжди був відповідальним і трохи гордовитим, бурчав:
— А що цей бірюзовий взагалі означатиме? Ходити чи стояти? А може, літати?
Червоний, старший і найсуворіший, зітхав:
— Століттями ми були три. Нас вчили, нами користувались. Тепер усе зміниться. Як людям пояснити нові правила?
Жовтий нервово мигав. Він завжди був перехідним, посередником, і тепер боявся, що бірюзовий витіснить його.
А тим часом десь на околиці міста, на новій вулиці з екологічним покриттям і тихими велосипедними доріжками, встановили першого бірюзового. Він світив м’яким світлом, наче ранкове небо над морем.
— Я не заміню вас, — сказав він своїм сусідам. — Я — доповнення. Мене вмикатимуть тоді, коли місту потрібен спокій. Мить тиші. Пауза між спішним "йди!" і суворим "стій!"