І містяни захоплено взялися до справи. Парасольки весело закружляли в повітрі — жовті, як кульбабки, блакитні, мов весняне небо, рожеві, наче цвіт магнолії, червоні, як щоки після сміху, і зелені, немов пагорби довкола міста. Над усією вулицею натягнули тоненькі троси, на які підвісили ці маленькі куполи радості.
Коли сонце пробивалося крізь тканину парасольок, тіні на бруківці ставали кольоровими, мов казкова мозаїка. Діти бігали між світловими плямами, граючись у веселку. Художники приходили з мольбертами, щоб відобразити цей небесний дах. Навіть старий грак з тієї самої вузенької вулички, що колись бачив паротяги, сів на одну з парасольок і задоволено каркнув: «Оце я розумію — фантазія!»
Так парасольки, що одного дня вирішили не складатись, перетворилися на візитівку міста Ф., на оберіг від сірих думок, на символ радості й несподіваного щастя. І кожного року в той день містяни святкують Парасольковий День — з музикою, посмішками і обіймами під барвистим небом.
Про Рощу поезії в місті Ф.
У місті Ф., серед густої зеленої Рощі, заховалось цілюще Джерело, яке знали всі — від найменшого школярика до найстарішої бабусі з круглими окулярами. З цього джерела починався прозорий Струмок, який, як з'ясувалося, був неабияким поціновувачем поетичних рядків.
Кажуть, що варто тільки наблизитись до струмка з книжкою в руках, як його вода починає дзюрчати трохи інакше — у ритмі вірша. Якщо ж хтось тихо почне декламувати поезію — Струмок стає дзвінкішим, ніби аплодує своїм бризками. А коли ніхто не читає, він сумує і навіть здається трохи каламутніє.
Однак, він ніколи не припиняє текти — навіть у непогоду, коли злива шмагає листя і небо гуде, Струмок все одно щось муркоче — то рядки з вірша про весну, то про осінь, а іноді й вигадує власні рими, які можна вловити лише серцем.
Люди полюбляють приходити до Рощі, щоб ділитися з ним віршами. Діти — своїми першими римами, закохані — рядками про ніжність, літні люди — про спогади. І, звісно ж, всі п’ють воду з джерела — бо вона, кажуть, лікує не лише тіло, а й душу.
З часом біля Струмка з’явилась Поетична лавка, де залишають зошити з віршами для читання. А сам Струмок, мов справжній поет, шепоче на вухо листю: «Поезія — це вода, тільки для душі».
Кінотеатр з Великою мрією
У самому серці міста Ф., серед старовинних ліхтарів і затишних кав’ярень, захований у місцевому Палаці культури стоїть невеличкий кінотеатр, який усі називають просто — Ф-Сінема. Зовні він скромний: кілька сходинок, вивіска з білими літерами, що світяться у темряві, та запах попкорну, який вабить перехожих. Але всередині… всередині живе величезна мрія.
Цей кінотеатр давно мріє стати справжнім Театром. Не просто залом з екраном, а місцем, де лунає живий голос актора, де шелестять куліси, а завіса підіймається, відкриваючи чарівний світ драми, комедії, фантазії. Він мріє про дерев’яну сцену, софіти, перевтілення і оплески, які котяться хвилею до самого даху.
Вдень Кінотеатр слухняно крутить фільми — старі й нові, документальні й казкові. Але вночі, коли останній глядач іде додому, він засинає і бачить сни. І в тих снах він — справжній театр. Йому аплодують, його герої плачуть і сміються, його декорації перетворюються на міста й лісові галявини, а він сам — живий, як ніколи.
Іноді, коли ніч особливо тиха, і вітер несе запах жасмину, хтось може почути, як зсередини Кінотеатру лунає приглушений голос:
— Роль готова. Завіса! — і здається, на мить екран ніби блимає не світлом, а сценічною тінню.
Жителі міста Ф. люблять свій Кінотеатр. І хто знає — можливо, колись на його дверях з’явиться нова табличка: «Міський Театр Кіно і Мрії». А до того часу він тихо мріє і чекає на свій зоряний момент.
Далі буде історія про місто Ф., де раніш зовсім не було вуличних художників, але з'явився один, потім другий, третій, юні та старі, перестали соромитися та вийшли на пленери. Вулиці, дерева та будинки зраділи їм та стали виглядати ще краще, бо ж їх малюють!
Місто Ф. і художники, що розмалювали простір
Колись у місті Ф. було тихо вранці — лише тіні дерев, шелест листя й перший аромат кави.
Але ось одного ранку на центральному сквері з’явився перший художник — молодий хлопець із мольбертом, вицвілою панамкою і очима, що бачили красу в кожному відблиску сонця.