Він малював лавочку, яку зазвичай ніхто не помічав, але на полотні вона виглядала як трон у королівському саду.
Це побачив ще один художник — старший чоловік із довгою сивою бородою та коробкою акварелі. Потім підійшла дівчина-підліток з фломастерами.
А потім ще одна бабуся з кольоровими олівцями. Їх ставало більше — на площах, у парках, навіть на дахах і трамвайних зупинках. Художники вийшли на пленер.
І сталося диво: місто зраділо. Дерева стали рівніше, тротуари чистіше, будинки — ніби випростались, щоб їх краще було видно з мольбертів.
Навіть ліхтарі світили тепліше, щоб художники могли працювати довше.
Проходячи повз, люди зупинялися, захоплено дивилися і казали:
— Яка краса! Це ж наша вулиця! Невже вона така гарна?
Художники розмалювали не тільки полотно — вони розфарбували саме бачення міста. Його барви заграли яскравіше, бо тепер місто Ф. бачило себе очима тих, хто закоханий у кожен його куточок.
І відтоді кожна весна в місті починається не тільки з пташиних пісень, а й з шелесту пензлів та клацання палітри.
А на фасаді ратуші з'явився напис:
«Мистецтво — це серце міста».
Місто Ф. і два вокзали
У місті Ф. довго стояв Старий залізничний Вокзал — величний, із арковими вікнами, башточкою з годинником і скрипучими дерев’яними лавами в очікувальній залі. Він пам’ятав інші епохи, інші обличчя, поїзди з паром, довгі прощання, сльози і обійми. Навіть стіни його дихали історією — легким шумом коліс по рейках, голосами носіїв, ароматами кави і дорожнього пилу.
Але прийшов час. Вокзал постарів, став трішки крихким, як пожовкле листя восени. І з’явився Новий Вокзал — просторий, світлий, з ескалаторами, електронним табло, металевим блиском та запахом новизни.
Новий Вокзал старався: зустрічав поїзди, привітно світився ввечері, був зручним і тихим. Але щось у ньому було сумне. Він часом ловив себе на тому, що дивиться у бік, де колись стояв Старий. І вночі, в порожнечі, йому здавалося, що чує:
— "Не хвилюйся, молодший брате… Я теж колись був новим. Ми всі з’являємось і зникаємо. Важливо — що залишаємо по собі. Я залишив спогади. А ти — даруй нові. Не забувай: зміни — це не кінець, а продовження іншого."
Ці слова вкарбувались десь у підлогу Нового Вокзалу. І він почав посміхатись частіше — своїм пасажирам, своїм поїздам, новим історіям. Іноді він бачив, як старі люди показували онукам старі фото: "Ось тут був Вокзал, ми сюди приїжджали…" — і Новий Вокзал ніжно вслухався.
А там, де був Старий, залишився сквер з лавами, і невелика бронзова табличка з написом:
— «Місце, де колись було перше прощання і перша зустріч».
І отак щем перетворився на спокій. І навіть легку радість. Бо все, що з любов’ю збудовано — живе в пам’яті назавжди.
До речі, там ще стоїть пам’ятник паротягу з Вагоном Пам’яті, але то завсім інша історія…
Місто Ф. і Великий повітряний океан
У місті Ф. на Останній дзвоник кожного року зранку повітря наповнюється хвилюванням і щастям. Учні в ошатних формах тримають у руках різнокольорові повітряні кульки — червоні, сині, жовті, фіолетові, з побажаннями, мріями, іменами, навіть крихітними листами, прив’язаними до ниток.
О 12:00, коли дзвенить останній дзвоник, всі разом відпускають кульки в небо. Вони здіймаються, мов різнокрилі птахи, і повільно зникають серед хмар. Та що з ними далі?
Кульки не просто літають — вони потрапляють до особливого місця, про яке мало хто знає. Це Великий повітряний океан, розташований десь між небом і уявою, де збираються всі мрії, запаковані в гумові кулі.
У цьому повітряному океані кульки пливуть, спілкуються між собою, обмінюються листами і спогадами про своїх дітей — хто з міста Ф., хто з інших містечок. Вони розповідають про теплі руки, які їх тримали, про очі, що дивились у небо з надією. Деякі кульки об’єднуються у повітряні флотилії, створюючи хмароподібні мапи бажань.
Коли настає ніч, кульки світяться слабким світлом, бо зберігають у собі тепло останнього дзвоника і шкільної дружби. А найбільш щасливі кульки іноді повертаються — стають зірками на нічному небі над містом Ф., щоб ще раз підморгнути тим, хто їх колись запустив.
І хто знає — може, одного разу, прогулюючись теплим червневим вечором, ви побачите над собою легке світло... Це кулька. Вона не забула.
Місто Ф. і Пісня Вітру
У місті Ф. велосипеди — не просто засіб пересування. Вони — частина душі міста, його ритму і настрою. Ранками можна побачити, як вузькими вуличками котяться сотні коліс, і кожна спиця виблискує на сонці, мов тонкий промінчик, що злітає в небо.