Шакір-порадник, схаменувшись, квапливо став прощатися. Побажав Адилу-батталу щасливої дороги, доброго здоров'я скрізь і завжди. Потім нагадав, що полковник — їм спільний ворог до кінця днів їхніх, і попросив Аббасова неодмінно прибрати Атаджанова.
— Бог дасть, післязавтра в мечеті Ходжа Ахрару Валі будемо по ньому правити, — пообіцяв Адил-розбійник, зблиснувши очима.
Вони навіть обнялись, прощаючись. Я відвернувся. Зробилося якось страшно: людина в савані обнімає людину, котра його ще не одягла.
Ми домовилися: якщо Шакір-«консультант» піде додому із золотом, провести його до воріт кладовища й дати сигнал міліціонерові, котрий стояв у засідці. Ось мигнув вогник сірника, і за ворітьми почулось вовтузіння, приглушені голоси: «Стій, ні кроку!», «Що це таке?! Я буду скаржитись!», «Тихо! Руки!» — і знову кладовище потонуло в мертвій тиші. Все гаразд, вирішив я задоволено й заспішив назад у склеп: треба знати подальші плани злочинців. Але я, видно, запізнився: Адил-баттал і Могильник Суфі приготувалися вже ховати золото. До того ж вони, здається, встигли обговорити, як прибрати з дороги мого наставника, і невідомо, на який час призначено замах. Ні, тепер не можна гаяти часу, треба діяти швидко й рішуче.
Я обережно витяг з кишені Аббасова новий паспорт, два пістолети й гроші. Потім обчистив Могильника: вигріб навіть облізлі, позеленілі п'ятаки, не кажучи про дві пачки п'ятдесяток.
Склав усе це в сталеву скриню. Начувайся, Адиле-злодюго! Твоє життя в моїх руках, ось в оцій, в довгастій, укритій іржею скрині. Адже ти чудовисько, що прийшов в наше життя із казок, ти не посмієш кроку ступити з цього склепу, якщо зникне ця скринька! Отож займай своє місце в домовині і чекай на нас.
— Прощавай, мій шах, зодягнений у саван! — прошепотів я і, ледь завдавши важку скриню на плече, пішов у відділення.
Залишивши там ношу, подався додому. Вже повертаючи ключа в замку, почув пронизливий дзвінок телефону. Підбіг, схопив трубку.
— Хашиме! — пролунав окрик Салімджана-ака.
— Я слухаю!
— Збирайся негайно!
— Що трапилось?
— Надійшло повідомлення, що люди виявили на кладовищі два живих трупи.
— Чи не Адила, бува, з негідним Могильником?
— В тім-то й річ! Юрба переслідує обох…
Поки я похапцем одягався, біля воріт просигналила чергова автомашина. Салімджан-ака посунувся, і я сів поруч. «Волга» рвонула вперед і вже помчала вулицями. Раптом мотор чхнув кілька разів і заглух. Водій дотяг машину до узлісся, зупинив. На лобі йому виступили великі краплі поту.
— Що там у тебе? — вигукнув Салімджан-ака.
— Даруйте, товаришу полковник. Я винен… це… це моя провина…
— Що сталося, тебе питають?
— Бензин кінчився… Забув заправити звечора…
— Як?! — спалахнув Салімджан-ака, сердито штовхаючи дверцята. — Давно пора було гнати тебе в потилицю!
Ми вийшли на дорогу: ніде жодної машини. Тюпати до кладовища не було ніякого сенсу. Звернули праворуч, пройшли вулицю Яккачинар і вийшли на Мукімі — так до відділення було ближче.
Неждано з-за повороту вигулькнула юрба, попереду неї, ніби два спринтери, бігли живі трупи в саванах. І справді, їм міг би позаздрити найспритніший бігун — на такій неймовірній швидкості мчали вони: ми не встигли й оком змигнути, як вони проминули нас.
У юрбі вже було чоловік п'ятдесят, проте до неї весь час приставали нові переслідувачі. Між них були переважно літні люди, але бігло за втікачами і з десяток дітлахів. Вони свистіли, тюкали, на ходу жбурляючи через голови переслідувачів каміння. Шум, галас, тупотіння ніг…
Юрба вже наздоганяла втікачів, як раптом Могильник Суфі зупинився, замахав над головою довгою палицею.
— Ха-а-є Ходжа Ахрару Валі! — дико заверещав він.
Юрба від несподіванки зупинилася, відсахнулась. Утікачі, скориставшись з того, що їхні переслідувачі на якусь мить отетеріли, знов кинулися в ноги.
Ми лише потім з'ясували, чому довелося відщепенцям дочасно залишити своє пристанисько. Все сталося через мою квапливість.
Адил-хитрун зразу ж запримітив, що сталева скринька зникла.
— Послухай, Могильнику, не жартуй! — гаркнув він.
— Про які жарти ви кажете, мій рятівнику? — здивувався Суфі.
— Ти витяг у мене пістолети!
— Аллах з вами, навіщо вони мені?!
— Стривай, стривай, ти ж і кинджал поцупив?!
— О, сотворитель! — простогнав Могильник.