Передмова
Для тих, хто досі не чув про Королівство, яке межує із Серединним світом та Імперією, почнемо, як то кажуть, ab ovo, себто «від яйця». Бо ніхто не знає, що сховано всередині кожного яйця. Звичайно, можна його розбити. Яйця, загалом, дуже тендітні. Проте саме такі найтендітніші речі виявляються найстійкішими. Яйце не належить нікому, бо в ньому схований цілий світ. Порушити цілість яйця – означає вбити світ у ньому. Можливо, наш Всесвіт є таким самим яйцем, і ми всі – у ньому всередині. Якась мишка може зачепити його хвостиком і розбити. Коли йдеться про Всесвіт, то це має бути мишка більша за звичайну. Тепер ви зрозуміли, що між мишею і яйцем є зв'язок. І відповідно – між мишею і котом. А отже, між яйцем і котом. Сиволап, котячий король, зауважив дуже слушно: «Імперія – це таке місце, де багато мишей і мало котів. І мені здається, ніби зараз мишей там побільшало, а котів поменшало». А отже, яйце є кому розбити. Людина має власну думку щодо того, що таке Імперія: «Імперія – це держава, яка складається з кількох королівств, у жодному з яких немає короля». Імператор приєднує до імперії все нові королівства, тому кожне справжнє королівство мусить себе якось захищати.
Наше Королівство теж мало не поглинула Імперія, коли помер король Даниїл. Однак завдяки зусиллям людей і котів цього не сталося. Яйце не розбилось. Коли щось дуже потрібне, йому не дозволять зникнути.
Ось про це і розповідалося в попередній книжці.
частина перша
Розсипані аркуші
1
Марко, син королівського архіваріуса, котрого рік тому вбили крутиголовці (а матір загинула, коли він був зовсім маленький), не міг зникнути, хоч би й хотів. Він ховався, уникав інших, тікав, називаючи це мандрами або пошуками власного місця в житті, тільки через те, що не хотів нікого смутити своїм почуттям незрозумілої безмежної самотності. Як-от тієї миті, коли сидів на березі великих вод Межової ріки, в тумані за якою була Імперія. Він не думав про Імперію як місце, де багато мишей, бо не був котом, як Сиволап чи Фелікс, Мурко чи Леопольд, а, отже, не вмів узагальнювати, виходячи з власної інтуїції, якою так славляться особи котячого народу, і навіть не знав, що може статися наступної миті, хвилини, секунди. Не знав навіть, що він зробить: увійде у воду, поверне назад до обвитої диким виноградом маленької станції, щоб сісти у потяг, чи піде вздовж берега аж до моря. Зрештою, він був вільний.
Марко думав над словами, які відкрилися йому в чарівному примірнику «Енциклопедії Королівства»: «Хто боїться, той живе в Імперії, хто не боїться – в Королівстві». Чи справді в Імперії живуть слабкі люди, а в Королівстві – відважні? Це було не зовсім схоже на правду. Так подумав одразу, щойно слова відкрили перед ним книжкові гноми. Марко з Люциною сиділи в палацовій бібліотеці. Принцеса намагалася розв’язати задачу з геометрії й своїм сердитим бурмотінням заважала зосередитися. Звісно, Марко міг придумати привід покинути бібліотеку, однак покинути Люцину було значно важче.
Врешті Люцина обурено вигукнула:
– Ну, на біса вписувати призму в куб? Кому може спасти на думку такий ідіотизм?!
– А раптом на щось придасться? – розвів руками Марко.
– Мені воно точно не знадобиться. Добре, що в підручнику нема книжкових гномів, а то б я взагалі з’їхала з глузду! До речі, чому їх там нема?
– Щоб учні не просили в них підказки. Треба покладатися на власні сили і не боятись учитись.
«О! – майнуло в Марковій голові. Хто не боїться вчитися, той не боятиметься навіть у Імперії. Може, причина страху в цьому?»
Але знову Люцина не дала йому зосередитись:
– Я не боюся книжкових гномів! Вони...
– Тихо! – прошипів хлопець. Вони можуть образитись!
– Перепрошую! – розгнівано кинула Люцина, зібрала книжки та зошити й вийшла, грюкнувши дверима.
А Марко зітхнув, закрив чарівну книжку й заходився щось креслити на залишеному клапті паперу. Ні, він з геометрією був теж не в надто добрих стосунках але тепер вона йому не загрожувала, бо до школи він вирішив більше не ходити. Надворі йшов дощ, вікна були зачинені, і десь звіддалік долинали звуки людських голосів. То було єдине місце, де ніхто не заважав йому думати. Але коли Люцина пішла, хлопець відчув, що і йому не терпиться вирватись із чотирьох стін куди завгодно. Залишатися самому в бібліотеці, де вже ніколи не шелестітиме сторінками його батько, було нестерпно. Миле Люцинине буркотіння розганяло моторошні відчуття туги за минулим.
Він повертався до палацу лише задля давньої дружби з Серпнем, котрий не мав тепер вільного часу. І ще задля декого, хто не збайдужів до нього і знав його змалку. А вдома було ще гірше, бо цю пустку не міг заповнити ніхто. Берег, що ховався в тумані, вабив його, як вабить прірва безнадійно розчарованого. Там були небезпека, ризик, там причаїлось зло, готуючись стрибнути на кожного, хто насмілиться засумніватися в його необхідності.