— Ти шкодуєш, що вийшла за срібляра? — спитав я.
Вона спочатку закивала головою, а потім захитала головою.
— Не бійся.
Я й гадки не мав, що вона раптом скаже таке:
— Паничу, люди кажуть, що ти можеш стати туси, стань ним швидше!
Її біль сповнив моє серце. Дролма хотіла, щоб я став туси, адже тоді я міг би звільнити її з рабського становища. Тоді я відчув, що дійсно маю стати туси Мерці.
— Ти ж ніколи ще не була на кордонах, — сказав я. — Тож поїдь подивись, а потім можеш повертатися до свого срібляра.
Вона впала на коліна прямо на цій завішеній курявою весняній дорозі і вклонилась до землі, її чоло знову заліпило порохом. Бачите, як марно шукати спогади про минулі дні? Бачите, на що перетворилась дівчина, яка так чисто вдягалась, поки була поруч зі мною? Я підстьобнув коня й поїхав уперед. Чотири кінські копита здійняли за собою на весняній дорозі жовту куряву. Вона вкрила всіх людей позаду мене.
Весна набирала сил і здавалося, що ми їдемо в самісіньке її серце цим довгим шляхом. Коди ми прибули на кордон, дикі азалії уже скрізь розпустили свої квіти. Разом з тим побільшало й голодних людей, які йшли звідусіль у пошуках зерна. І поки весна набирала силу, на обличчях голодних людей дедалі більше проступав зелений колір — як у трави, що весною розчинялась у небосхилі або як у вируючої зеленої води.
Старший брат збудував склад чудово. Я маю на увазі, що якби тут довелось воювати, він був би надійною фортецею.
Звичайно ж, я ще маю сказати, що старший брат не був творчою людиною. У це було важко повірити — такий розумний спадкоємець туси, так подобається дівчатам і раптом — нетворчий. Коли ми дісталися кордону й нашим очам явилося архітектурне творіння старшого брата, кульгавий управитель сказав:
— О Небо! Це ж іще один замок туси!
Але це була підробка.
Будинок із великим внутрішнім двором був триповерховим, повністю зведеним із лесу з домішками дрібного піску. Великі вікна й двері були обернені всередину, а вузькі бійниці, які також слугували вікнами, — назовні. Найнижчий, напівпідземний, поверх слугував складом, а два верхні житлові поверхи могли бути помешканнями або ж правити за місце, звідки зручно поливати ворога вогнем (при цьому стріляти в нападників можна було, навіть лежачи в ліжку). Мені було шкода старшого брата через те, що він жив не в ті часи: в епоху, коли кордони між туси були ще не визначені, він, напевне, був би видатним героєм. Наскільки я розумів, батько не просив його будувати на кордоні фортецю. Батько день за днем старів і часто повторював: «Звичаї змінилися».
При цьому в більшості випадків він говорив це не стверджувальним тоном, а питав із дуже незрозумілим виразом обличчя: «Звичаї дійсно змінилися?»
Мій старший брат, однак, зовсім не помічав, якого болю завдає батькові ця незрозумілість і, як нівроку, казав:
— Звичаї завжди змінюються, але ми, Мерці, вже такі потужні, що нам не потрібно хвилюватись у жодному випадку — змінюється там світ чи ні.
Батько знав, що коли стануться дійсно значні зміни, їхні наслідки буде важко передбачити для будь-кого з туси, навіть такого сильного, як ніколи раніше, якщо він не пристосується до них. Тому туси обертав своє обличчя із незрозумілим виразом до свого пришелепуватого сина. Я відразу ж відчував біль, що зачаївся в батьковому серці, і в мене на обличчі з'являвся вираз, відповідний до болю в серці туси. Коли ж туси бачив біль свого серця, явлений на обличчі дурного сина, скидалося на те, що батько й син стають один тілом.
Коли батько казав, що звичаї змінились, він мав на увазі, що змінилися багато речей на підвладних йому землях. Раніше наші предки будували замки у вигляді міцних фортець у центрі підвладних їм земель, а тепер, бачте, фортеці будують на кордонах. Нам, звичайно ж, ще доведеться воювати з іншими туси, однак війна рушниць і гармат уже минула, і ми в ній виграли, цієї ж весни ми будемо воювати ячменем. Проте для ячмінної війни не потрібні грандіозні фортеці.
Однак наша влада трималася лише в межах фортеці.
То був голодний рік, але ми ходили по великих купах зерна, розмовляли, бачили сни. Ячмінь, кукурудза, зернятко до зернятка, лежали в темних коморах, а їхній аромат піднімався вгору й заповнював наші сни. А тим часом весняними дикими полями скрізь блукали голодні люди із зеленими обличчями. Багато хто з них навіть перед смертю мріяв наїстися хоча б уві сні, але не міг. А ми, можна сказати, спали на купах зерна. Підлеглі усвідомлювали це, і на обличчях у них було написано, що вони пишаються тим, що є рабами й народом родини Мерці.